Привіт, друзі!
Відколи в лютому потеплішало, я час від часу, прогулюючись надвечір у саду, заглядаю на свої клумби. Мені так цікаво спостерігати, як поволі починають прокидатися рослини: пробиваються соковиті листочки примул, тендітні паростки нарцисів і гіацинтів.
На клумбі зацвів перший пролісок.
Природа знає, коли приходить час для пробудження. І відтоді її вже не спинити. Тому так хочеться, щоб найшвидше настала весна. Бо так солодко й милозвучно із самісенького ранку вже співають пташки за вікном.
Це вербові котики за нашим гостьовим будиночком дають мені свої пухнасті "лапки". Які ж воні приємні на дотик! Ті, що я зрізала ще кілька тижнів тому під час зимової обрізки саду і поставила у вазу, уже відцвіли і пустили листочки.
Один із сортів морозника в моєму саду готується до цвітіння, і, здається, на днях ось-ось розквітне.
Під час таких спостережень, роблячи собі фото нотатки в саду, я втрачаю відчуття часу. Я наче опиняюсь в якомусь іншому виміри, повному спокою, де немає місця тривожним думкам та тривозі. Відчуття цього стану я неспішно занотовую у власний щоденник пам'яті, аби при нагоді, коли буде сумно чи кепсько, нагадати собі про нього й спробувати його відтворити.
Під час моїх вечірніх прогулянок садом у лютому, я часто думаю про те, що ми вже навчилися жити, не знаючи, скільки ще до світанку. Просто щодня, крок за кроком, наближаємо його, хто як може: працюючи, долаючи, тримаючи й допомагаючи. І коли після нічних повітряних тривог прокидаючись вранці, ловиш у кімнаті світанкові промені світла як теплі обійми, як своєрідну усмішку Бога, — дякуєш всім і кожному, хто боронить твій сон, твій сад, твій дім: день у день, щогодини, щомиті.