Цю пісню з однойменного мультфільму, яку я використала для назви допису (як, власне, і цитату-ілюстрацію) згадала, пишучи текст для конкурсу «Улюблений український фільм» від 
Кіно, як і музика, — теж невід'ємна частина мого життя. Бо любов до фільмів прийшла до мене ще змалечку. У моєму сімейному колі часто влаштовували перегляди діафільмів (хтось тут ще таке пам'ятає?), і це було справжнє свято. Вечорами мої батьки брали велике біле простирадло, закріплювали його на стіні поверх килима, вмикали фільмоскоп і… починалася справжня магія кіно. Я дуже любила ці домашні покази.
У цьому конкурсі я вирішила обмежитися ТОР 5 найкращих й улюблених українських художніх фільмів, які, на мою думку, вписали вагому сторінку в історію кінематографа Незалежної України.
Мамай (2003)
Це перший за моєї памяті український фільм часів Незалежності, який сягає рівня арт-хаусу. Фільм-епос, в основу якого покладені два народні перекази — українська дума «Про трьох братів азовських» і кримськотатарська сага «Пісня дервіша про доблесних мамлюків». Кримські краєвиди, колоритна музика (кобзарська традиція + електронний синтез від Алли Загайкевич), високопрофесійна операторська і режисерська робота. Для мене це був фільм-відкриття, бо в ньому вразило все: від концепції задуму до естетики втілення. А ще — це моє перше знайомство із творчістю Олеся Саніна, якою я цікавлюся й донині.
Поводир (2014)
Свого часу цей фільм викликав неабиякий резонанс у масах і в колі інтелектуалів. По-перше, усі на нього дуже чекали. По-друге, жоден з інших фільмів з початку Революції Гідності так жваво не обговорювали, як «Поводир» (особливо, в контексті подання на «Оскар» — я про жорсткий батл між «Поводирем» Саніна та «Плем'ям» Слабошпицького). Я була на допрем'єрному показі цього фільму за участю знімальної групи й акторського складу. І, ясна річ, сприйняла його дуже емоційно. Хоча історична достовірність подій (я про з'їзд кобзарів взимку 1934—1935 року в Харкові) оспіваних у фільмі, немає доказового фактологічного підґрунтя. Це красиво знятий фільм-легенда, вдала поетизація міфу. Чуттєвий і болісний. З прекрасною музикою знову ж таки Алли Загайкевич і щемливим саундтреком «Чому квіти мають очі» у виконанні акторки Джамали (ця пісня, до речі, була в моєму конкурсному переліку TOP 7 улюблених пісень українських виконавців).
Сторожова застава (2017)
Пригодницький фільм-фентезі українського режисера Юрія Ковальова підкупив українського глядача своїм нестримним фонтаном смачного й дотепного гумору. Легкий, захопливий, настроєвий. Свого часу від душі посміялася і зарядилася його позитивом під час перегляду в кінотеатрі на Теремках. Бо коли повна зала під час показу помирає від сміху, це знак, що фільм — бомба у своєму жанрі. На той момент це був один з найкасовіших українських фільмів. Його дивилися всі: і дорослі, і діти.
Вулкан (2018)
КІНО з великої літери. Позаяк повнометражний режисерський дебют Романа Бондарчука сягає стилю кінематографа Андрія Тарковського й абсурдистських робіт Девіда Лінча та Еміра Кустуріци.
Фільм вражає режисерськими знахідками, колоритними типажами і сюрреалістичними сценами. А яка тут прекрасна операторська робота! Бо є кадри, сповнені неймовірної естетики, а деякі з них — самодостатні витвори мистецтва! А ще — музика, яка заворожує (у тому числі спів ДахаБраха); особливе відчуття плину часу і "духа степу". І проблематика, яка лишатиметься для України актуальною ще бозна-скільки часу.
Цей фільм — це об'єктивний погляд на самих себе і весь той антураж (від совкового інтер’єру з його диким кітчем аж до металозвалищ на цілі гектари), який ми створили навколо себе власними руками. Робота Романа Бондарчука спонукає до глибоких роздумів, утім, не дає готових рецептів як діяти. Тому тут відкритий фінал. Дуже круте кіно.
Черкаси (2019)
Фільм про те, як ми здатні змінюватися. Взагалі, «Черкаси» — самий чесний з усіх останніх, що я бачила. Пам'ятаю, як по дорозі додому після допрем'єрного показу ми з чоловіком тільки й говорили, що про фільм режисера Тимура Ященка. Про все правдиве, відкрите й відверте, що в ньому є, навіть не вдаючись до критики. Бо зачепило, підняло з глибини вже призабуті спогади про героїчний вчинок українських моряків останнього нашого корабля у Криму.
Фільм настільки щирий, що ти віриш кожному кадру, кожному його персонажу. Тут немає фальші — це те, за що я люблю справжнє кіно. І одна із заключних і ключових фраз у ньому просто холодить кров і підриває свідомість. Та я навмисне її тут не наводжу, аби ті, хто ще не бачили цей фільм, обов'язково його подивилися.
Не знаю, як ви, а я вже у передчутті довгоочікуваних прем'єр фільмів «Довбуш» Олеся Саніна та "Носоріг" Олега Сенцова. :)
Vielen vielen Dank усім, хто дочитав до кінця.
Ілюстрація до допису: Знімальний процес. Цитата з мультфільму «Фільм, фільм, фільм», режисер Федір Хитрук (1968)