Привіт, друзі!
Учора де-не-де вже пролітав і навіть випав перший сніг, але ще тішать око позолочені крони дерев і жовтогарячі килими опалого листя у міських парках і скверах.
Споглядаючи їх, на якусь мить завмираєш від усієї цієї краси, аби власним поглядом продовжити її життя. Позаяк розумієш, що ця краса — це спалах, який житиме недовго. Немов те летюче в повітрі жовте листя, яке, зрештою, опуститься додолу, потьмяніє, і згодом припинить своє існування.
Тому так важливо, аби в наші непрості часи ми ловили цю красу, чи то пак, щоб вона ловила нас.
Якось читала, що восени головне не підхопити смуток. І вміння помічати красу в найдрібніших деталях є чудовим профілактичним засобом проти нього.
Бо краса — це те, що є (бачимо ми її чи ні); це основа, яку неможливо пояснити, але можна спробувати відчути та осягнути. Зрештою, краса — це найближчий синонім буття. Тому останнім часом так спрагло намагаєшся втішитися простою буденністю золотої осені, сторінки якої невдовзі доведеться перегорнути.
Не знаю як ви, але я в останні дні жовтня часто ловила себе на думці, що напередодні Гелловіна майже ніде не бачила тематичних святкових «страховиськ» у дизайні столичних вітрин. Не те, що б я ставила собі питання «Чому?». Бо в нашій реальності і так забагато жаху, щоб іще наповнювати довколишній простір «моторошною» бутафорією.
І так символічно було 31 жовтня натрапити у середмісті Києва на напис у дзеркалі, який пояснював усе: «Ніяких страшилок, тільки краса!».
З рефлексії останнього й народився цей допис. А всі фото, зроблені мною наприкінці жовтня, — беззаперечна ілюстрація того, що життя прекрасне.
Дякую за увагу. Ловіть красу, й вона впіймає вас.