Ви ніколи не замислювалися над тим, що деякі рослини, як-от, калина, мак, барвінок, верба, мальва стали німими свідками нашої історії і продовжують ними бути попри все? Оскільки навіки закарбувалися в наших звичаях, піснях, розписах та орнаментах, перетворившись на певні символи і знаки, а відтак ставши невід'ємною частиною української культурної спадщини.
Здавалося б, просто рослини. Проте вони досі зберігають наші традиції і навіть дають їм нове життя. І це їх переосмислення, з нашаруванням нових сенсів, завжди привертало мою увагу.
Хоча б узяти для прикладу вербу, яка в українській культурі символізує відродження, оновлення й життєву силу. Напередодні нового року, коли ще не було лютих морозів, я помітила, що козина верба в моєму саду вже почала випускати «пухнастих котиків». «Якось зарано», - подумала я.
Утім зрізала кілька гілочок і поставила їх у воду, й невдовзі вони пробудилися й розквітнули. Так в моїй оселі зі щоденними екстреними відключеннями світла посеред лютого січня при -15 С «забуяла весна», як своєрідний символ незламності.
А з гнучких гілочок верби звичайної, з якої традиційно наші пращури плели кошики, напередодні Різдва виготовила основу для сучасного підвісного вінка, який все ніяк не піднімається рука зняти, попри те, що свята вже минули. Бо так хочеться аби ця декоративна прикраса, народжена зі звичайної верби, радувала якнайдовше, вселяла надію у завтрашній день і давала сили рухатися вперед.
Тож перш ніж виходити з дому, я стаю під своїм підвісним віночком у передпокої, аби зарядитися його невидимою енергією стійкості. Це мій генератор, який щоранку живить моє внутрішнє світло і дає тепло.
Далі буде…