Привіт, друзі!
Після невеличкої паузи вирішила продовжити серію власних дописів з рубрики "Знай наших", і сьогодні трішки розповім про українського Бога танцю, володаря "Золотої Балетної Туфельки" ("Oscar de la dance"), новатора та світову зірку балету ХХ століття — Сергія Лифаря, який цього дня, 15 грудня 1986 року, назавжди залишив земний світ.
Я не переповідатиму тут його біографію. Хто схоче — знайде її у Вікипедії. Але не омину того факту, що в Україні, на привеликий жаль, досі немає жодного ґрунтовного біографічного дослідження, гарно виданого й ілюстрованого, присвяченого життю та творчості Сергія (Сержа) Лифаря. Бо до повномасштабного вторгення Росії в Україну в нас не надто активно займалися культурною дипломатією, не акцентували на значущій ролі вихідців з України в розвитку світового мистецтва, аби донести це не лише світові, а й внутрішньому обивателю. Усе, на що ми спромоглися за часів Незалежності, і то завдяки приватній ініціативі, аби вшанувати пам'ять українського реформатора світового балету ХХ століття, так це встановити у 2019 році на стіні одного з найстаріших київських готелів Premier Palace міні-скульптуру «Золота туфелька Сержа Лифаря» від арт-проєкту «Шукай!».
photo credit
Serge Lifar's Golden Shoe at the National Museum of the History of Ukraine (Kyiv) / У 2000-х "Золота балетна туфелька" Сергія Лифаря разом з іншими предметами приватної колекції зірки світового балету була передана графинею Ліллан Алефельд-Лорвіґ, яка опікувалася спадщиною митця, у фонд Національного музею історії України
Попри те, що все свідоме життя Сергія Лифаря минуло за кордоном, пов'язане з багаторічною роботою у Grand Opéra, він завжди пам'ятав, якого він роду, де його Батьківщина. Він навіть відмовився від пропозицїї Шарля де Голля отримати паспорт громадянина Франції за його небачені заслуги, бо мав чітке усвідомлення себе як українця. Думки про те, що його рідні ніколи не бачили, як він танцює для світу, що за кордоном його знали всі, а вдома — ніхто, завжди його засмучували і викликали ностальгію за рідним краєм. Він все життя сподівався виступити на сцені опери і балету в Києві, але, на жаль, не судилося.
Відколи Сергій Лифар у 1921 році поїхав з Києва до Парижа, він весь час мріяв повернутися додому. Йому це вдалося здійснити лише через 40 років, і то під чужим іменем, аби провідати могили батьків, побачити рідний дім, Київ та річку Дніпро. А ще прихопити із собою жмені землі з батьківських могил, взявши опісля з графині і його дружини Ліллан Алефельд обіцянку, що вона кине їх у його труну.
Serge Lifar and Pablo Picasso / Серж Лифар і Пабло Пікассо
Простий хлопець із сільської родини з Київщини (Пирогів), який був знайомий з найвидатнішими постатями культурного бомонду ХХ століття, як-от Пабло Пікассо, Коко Шанель, Жан Кокто, Поль Валері, тощо, досягнув небаченого успіху завдяки своєму таланту й наполегливості, щоденній кропіткій роботі й саморозвитку. Він ніколи не зраджував своєму покликанню, жив у мистецтві й заради мистецтва, проявляв людяність у буремні часи Другої світової війни. Сержа Лифаря мали б двічі розстріляти, але якесь диво двічі врятувало його і поклало на нього важливі місії. Скажімо, під час окупації німцями Франції, лише завдяки громадській діяльності Сержа Лифаря було врятовано національне надбання французів — Паризьку оперу, а також їхню національну гордість — палац Гарньє. Окрім того, в часи німецької окупації він рятував артистів-євреїв, приймаючи їх у власну балетну трупу цілими сім'ями, що було неабияким ризиком.
Countess Lillan Alefeld and Serge Lifar / Графиня Ліллан Алефельд і Серж Лифар
Але добрі справи швидко забулися, і замість вдячності "Бог танцю" отримав нестерпні приниження, цькування, звинувачення у калаборационізмі й навіть заочне засудження до смертної кари. І від цього він дуже страждав. Але які згадки лишилася по тих, хто за життя паплюжив Сергія Лифаря? Жодної. Натомість що лишив по собі український геній, відійшовши у Вічність? Величне ім'я, творчий спадок (ви знали, що видатний балетмейстер ще був непересічним художником, роботи якого схвалюв сам Пікассо?) і реформу балету, якою захоплюються й донині. Тож пам'ятаймо тих, хто творив історію, і ніколи не забував про своє походження. Знай наших!