Привіт, спільното! Вчора я повернулася додому від своїх батьків. Це вперше за час війни я виїхала зі свого населеного пункту. І хоча живемо ми в одній області, все одно було страшно, не через можливість обстрілів та постійні повітряні тривоги, а через те, що я боялася побачити, як війна змінила все навколо.
Мозок наче поставив певний блок, який не допускає занадто травмуючі факти для повного опрацювання свідомістю. Всі дні героїчної боротьби України я провела вдома, де по суті, нічого не змінилося. А поїздка по знайомих місцях, але з “декораціями” необхідними для оборони страшила.
Їхала я приміським потягом, який до речі, був незвично малим (всього чотири вагони). Перше, що мене приємно подивувало – це чистота вагонів та приємне тепло всередині. До війни я часто курсувала цим транспортом, тому маю з чим порівнювати. Нажаль, досить часто наші потяги не могли “похизуватися” зразковим порядком. Та, мабуть, війна змінила деякі моменти нашого повсякденного життя на краще. Я захоплююся героїзмом, самовідданістю та відвагою наших залізничником. По істині – це справжні герої, без яких наша перемога не можлива. І її (перемогу) “залізні люди” наближають щодня. Попри тяжку роботу, цілодобове курсування та допомогу тисячам українців, які евакуюються, ці люди ще й встигають дати раду транспорту та тримати його в чистоті. Хочеться сказати “Браво” та подякувати за комфортну поїздку.
Поки я доїхала до батьків додому, довелося проминути багато блок постів. На кожному з них красується прапор України. Погода цієї весни досить примхлива і не радує теплом. Тому хлопці, які заступають на добову зміну, гріються біля буржуйок. Біля всіх постів, де я проїжджала охайно складені стоси дров, які привезли туди жителі та підприємці з місцевих сіл. Біля жодного з блок постів я не помітила сміття чи бруду. В нашої тер оборони кругом спартанський порядок.
Один з найбільших постів, які мені довелося бачити, розміщений на трасі (не називаю якій). Всі конструкції закутані маскувальними сітками, тому з далеку я не могла зрозуміти, що там. Оборонна “барикада” величезна, а протитанкові їжаки вищі мого зросту.
Ще хотілося б сказати про простих сільських людей. Виїжджаючи із села на автомобілі, ми зупинилися біля блок посту. “Хлопці, - каже мій батько, - їду в “город” (так звикли називати районний центр), що вам привезти?”
Виявляється, всі люди їдучи кудись, обов’язково повертаються з гостинцями для своїх тероборонівців. І навіть якщо це буде якась дрібниця, по типу пакет насіння чи печива, все одно їм приємно, адже увага та вдячність місцевих жителів надзвичайно мотивує у виконанні своїх обов’язків.
Ця поїздка принесла мені моральне задоволення не лише від зустрічі з рідними, а ще й тому, що на власні очі я побачила, що війна не озлобила наших людей, а зробила більш згуртованими, відповідальними та добрішими один до одного.
