Привіт усім. Мене звати Юля, і я звичайна українська жінка, дружина, донька мама. Таких як я тисячі в нашій країні… Маючи такі думки, довгий час не наважувалася писати в спільноти.
Ще я педагог із дванадцяти річним стажем роботи. Наразі працюю в професійно-технічному училищі. В силу своєї професії багато говорю, читаю, аналізую, обговорюю, виховую і т.д. Але так було до 24 лютого – до війни. Зараз змушена бути вдома, працюю дистанційно. І, звичайно ж, мені не вистачає спілкування з колегами та учнями. За роки роботи я звикла бути між молоддю, перейматися їх життям, проблемами, вподобаннями, навчилася слухати їх музику, сміятися з жартів, розуміти “меми”.
Завжди вважала, що моя професія дає змогу бути “в тренді”, дає можливість довше залишатися молодою, адже мої учні – це невичерпна криниця енергії та юнацького запалу, яким вони щедро діляться з оточуючими.
За професією я вчитель хімії, але суміщаю це з обов’язками заступника директора з виховної роботи. В моєму закладі освіти склався календар обов’язкових подій, до яких ми з дітьми завжди готуємо святкові виступи, прикрашаємо зал, майструємо різні прикраси та сувеніри.
Так от, в середу, 23 лютого, у нас вже готовий макет фотозони, обрана кольорова гамма, зроблена пробна троянда. І так чудово, що все вдається, і часу до свята 8 Березня ще вдосталь. Все встигнемо! Та доля розпорядилася по своєму… В моторошному поспіху учні їдуть по домівках, наш колектив переходить в інший режим роботи – ми готуємо гуртожиток до поселення евакуйованих людей. І ось на при кінці робочого дня в останні дні лютого я заходжу до залу і на очі мені попадається троянда, робочі інструменти та матеріали, розкладені в хаотичному порядку, яким так і не судилося стати окрасою жіночого свята в училищі…
Чомусь саме така дрібниця (недороблена фотозона), на яку я довго дивилася, вивела мене з оціпеніння, такого собі “турбо режиму”: працюй, не думай, зберись, будь готова, допоможи і т.д… Це був перший момент після оголошення війни, коли я відчула пронизливий щем за чимось втраченим, тим, що не збулося. Звичайно, попереду ще багато свят і головне з них (Я вірю!) – наш День Перемоги. Але усвідомлення того, що ми втратили частину життя, яке могло б бути наповнене радістю, посмішками і щастям вселяє в серце тугу. Наші учні, студенти, наша прекрасна українська молодь ось вже два роки “скута” карантином і пандемією, а зараз, ще й обпалена війною…
Згадую останні лінійки та виховні заходи, які готувала в другову семестрі цього навчального року: до Дня Соборності, Дня героїв небесної сотні, Дня Героїв Крут. Круглий стіл учнів І-ІІ курсу “Перші кіборги України” (до Дня Героїв Крут) чомусь згадується найчастіше. Та й готувала я його з якимось трепетом і щемом. Ще б пак! Необхідно обговорити так багато – героїзм українських студентів, звитяжність наших людей, надзвичайну майстерність сотника армії УНР Аверкія Гончаренка, відвагу 20-річного Григорія Піпського, який перед розстрілом заспівав "Ще не вмерла України". І ось менше чим за місяць все знову повторюється (майже), але в реальному часі, що по суті нічого не змінилося: росія так само хоче Київ, наша молодь безстрашна, наші військові справжні стратеги з величезним досвідом, наші люди дружні у боротьбі за свою землю. Різниця тільки в тому, що Україна стала в рази сильніша ніж століття тому, ми стали єдиною і не зламною стіною перед ворожою ордою путінського недовійська.
І зараз, читаючи пости і коментарі своїх учнів, розумію – вони миттєво стали дорослими, осмисленими та серйозними. І це гордість, моя гордість, бо частинка їх свідомості і вчинків це і моя заслуга, резулатат мого виховання!
