Привіт всім. В моїй країні війна… Вдячна Богові та нашим ЗСУ, що мою Полтавщину не зачіпають активні бойові дії, що ми відносно спокійно живемо, працюємо та всіма силами намагаємося допомогти своїм співвітчизникам, які евакуювалися з Харкова, Охтирки, Тростянця та інших міст, де активно безчинствує ворог.
Звичайно, не всі ночі і дні проходять спокійно. Інколи по декілька разів на добу звучать сирени. В такі моменти прислуховуєшся до неба, здригаєшся від різких звуків та гортаєш стрічку новин, щоб зрозуміти ситуацію навколо.
Від інформації про катастрофу і горе, яке принесла нам росія болить серце і душа. Та ще страшніше чути про наслідки війни від людей, які пережили бомбардування, які змушені були тікати, які втратили рідних. Їх біль і жах матеріалізувався і торкається нашої свідомості, полонить наші думки.
В мене є двоюрідна бабуся Марія, яка проживає в Харкові. З перших днів війни моя мама пропонувала їй приїхати до Полтавщини, адже тут набагато безпечніше. Баба Марія - 80-літня жінка, яка з 15 років пішла працювати на будівництво, яка трудилася на рівні з дорослими чоловіками, яка носила важку цеглу та цемент на будівництві в Харкові. Їй дали квартиру, де вона живе до цього часу. Стара жінка не забажала покидати рідні стіни, відповіла, що її молодість пройшла в цьому місті, що ціною власного здоров’я і неймовірно важкої праці отримала собі житло, що тут виросли її діти. Щодня ми телефонуємо до Баби Марії. В перші дні війни, сидячи в квартирі, на фоні безкінечних звуків вибухів вона співала нам в телефонному режимі українські пісні і нецензурно кляла путіна. Пізніше обстріляли її будинок. Зараз в квартирі бабусі не залишилося жодного вцілілого вікна, немає води і світла. Інколи вона плаче, але не з жалю до себе, а з ненависті до рашистських окупантів і все одно відмовляється покидати свій Харків.
Баба Марія розповідає нам про те, як живе місто в цей страшний час, як виживають звичайні люди, які залишилися в Харкові. Від цих розповідей з’являється тугий ком на рівні серця, який фізично болить і розриває грудну клітку.
А вчора моя свідомість взагалі здригнулася. По цей час не можу осмислити те заочним свідком чого я стала.
Як розповідала раніше, в гуртожитку нашого закладу освіти живуть евакуйовані люди. Серед них є сім’я - чоловік, дружина і двоє дітей (хлопчики 12 і 9 років). Ця чудова родина приїхала до нас із Тростянця. З перших днів вони влилися в теперішнє життя училища, всіляко пропонували свою допомогу в буденних речах –допомагали кухарам в їдальні, активно брали участь в суботниках. А ще протягом всього часу жінка займалася пошуками свого брата, який не зміг виїхати з Тростянця і не виходив на зв'язок 2 тижні.
Позавчора ця родина раділа, що їх рідне місто визволили від окупантів. Вчора ця родина отримала страшну звістку - знайшли рідного брата… ЗАКАТОВАНОГО. Цей молодий чоловік не просто загинув, його не просто вбили, його закатували. Це шок! Шок для всіх нас! Російські нелюди катують наших чоловіків, страшно уявити якими тортурами.
Сім’я залишила своїх дітей в гуртожитку і виїхала вчора до Тростянця, щоб здійснити страшну місію – впізнання та поховання рідної людини. Наш колектив зараз опікується дітьми цієї родини, глибоко співчуває їм та не перестає проклинати окупантську орду.
Світлина
![image.png]
