Привіт спільното. Я довго вагалася, чи писати мені цей пост. Зразу хочу сказати, що не намагаюся внести розбрат в українське суспільство чи розпалити внутрішню ворожнечу. Все, про що я хочу розповісти, стосується лише моїх емоцій та мого досвіду спілкування з деякими людьми.
Hello community. I hesitated for a long time whether to write this post for me. I want to say at once that I am not trying to bring discord into Ukrainian society or incite internal enmity. Everything I want to talk about is only about my emotions and my experience of communicating with some people.
З перших днів війни гуртожиток нашого закладу освіти почав надавати місця для проживання для внутрішньо переміщених осіб із районів активних бойових дій. Дехто з цих людей проживають у нас вже третій місяць. В середньому постійно в гуртожитку перебуває близько 50 осіб. Ці люди забезпечені гарячим харчуванням та всім необхідним для проживання (постіль, рушники, меблі, електроприбори). Наш колектив намагається по максимуму забезпечити комфортними умовами всіх перебуваючих. Та люди трапляються різні…
From the first days of the war, the dormitory of our educational institution began to provide accommodation for internally displaced persons from areas of active hostilities. Some of these people have been living with us for three months now. On average, there are about 50 people in the dormitory. These people are provided with hot meals and everything necessary for living (bedding, towels, furniture, electrical appliances). Our team tries its best to provide comfortable conditions for all guests. And people come across different…
Звичайно, ми з розумінням ставимося до того, що кожен має власні звички, характер та притримується певного режиму. Не забуваємо і про емоційний стан евакуйованих людей, тому зважаємо на деякі дрібні “непорозуміння”, що виникають в процесі спілкування.
Та цього тижня в мене “зрив мозку”.
Of course, we understand that everyone has their own habits, character and adherence to a certain regime. Let's not forget about the emotional state of the evacuees, so we pay attention to some small "misunderstandings" that arise in the process of communication.
But this week I have a "brain breakdown".
Понеділок. Зранку жінка, що прибула до нас із Сєвєродонецька невдоволено розповідає про те, що її не влаштовує режим роботи душової кімнати. В процесі розмови та пошуку компромісів, ця особа видає: “Те, що ми пережили, вам не зрозуміти. У вас тут тихо. Давайте поміняємося з вами місцями, може тоді ви зрозумієте, що ми (внутрішньо переміщені) маємо право вимагати підлаштовуватися під нас”. Правда я їй відповіла, що по факту ми вже й так помінялися місцями, адже вони тут у безпеці, а діти моїх колег (хлопці по 20 років) там у них – на передовій.
Monday. In the morning, a woman who came to us from Severodonetsk is dissatisfied with the fact that she is not satisfied with the mode of operation of the shower room. In the process of talking and finding compromises, this person reveals: “You do not understand what we went through. You are quiet here. Let's swap places with you, maybe then you will understand that we (internally displaced) have the right to demand to adapt to us. However, I told her that in fact we have already changed places, because they are safe here, and the children of my colleagues (boys aged 20) there are on the front line.
Вівторок. Телефонують із місцевого старостату. Говорять, що одна з проживаючих скаржиться, бо їй не підходить харчування, яке вона отримує в їдальні нашого закладу. Крім того вона має право попити каву зранку, але не має такої можливості, бо в нас в гуртожитку немає кавової машини. Ось так. Ми з колегами ліпимо варенички, зносимо свіжу зелень, яка щойно з’явилася на городах, у вихідний день печемо пасочки… Ну дуже образливо, якщо чесно, чути такі претензії.
Tuesday. Call from the local mayor. It is said that one of the residents complains because she does not like the food she receives in the dining room of our institution. In addition, she has the right to drink coffee in the morning, but does not have this opportunity, because we do not have a coffee machine in the hostel. Like this. My colleagues and I make dumplings, take down fresh greens that have just appeared in the gardens, bake Easter cakes on the weekend… Well, it is very insulting, to be honest, to hear such claims.
Середа. Йду біля гуртожитку, й помічаю купу лайна і калюжку під одним з вікон. Піднялася до кімнати гуртожитку, попросилася до мешканців, визирнула з вікна. На підвіконнику з надвору також купка. Мешканці вирішили, що на доріжку, яку я особисто минулого тижня підмітала, а мої колеги підбілювали бордюри біля неї, можна викидати вміст котячого лотка.
Wednesday. I walk near the dormitory and notice a pile of shit and a puddle under one of the windows. I went up to the dormitory room, asked the residents, and looked out the window. There is also a handful on the windowsill from the outside. Residents decided that the contents of the cat tray could be dumped on the path, which I personally swept last week and my colleagues whitewashed the curbs near it.
Чесно кажучи досить образливо, коли твої старання не просто не помічаються, а знищуються на очах. Ми з колегами не просимо жодної вдячності за наші зусилля, тим більше це наш громадянський обов’язок допомагати своїм співвітчизникам, але повагу до нас та нашого закладу освіти варто все ж проявляти.
Honestly, it is quite insulting when your efforts are not just not noticed, but destroyed in front of your eyes. My colleagues and I do not ask for any gratitude for our efforts, especially since it is our civic duty to help our compatriots, but respect for us and our educational institution is still worth showing.
Не дивлячись на такі неприємні випадки, вірю, що більшість українців хороші та добросовісні люди. Лише хочеться, щоб закордоном наші громадяни, борони боже, не робили чогось подібного.
Despite such unpleasant cases, I believe that most Ukrainians are good and conscientious people. I just want our citizens abroad, God forbid, not to do something like that.
Наш гуртожиток