Сьогодні мені страшно. Всю ніч в моїй області лунали сирени, а на ранок стало відомо про ракетний обстріл Полтави та Кременчука. Рашистські виродки “гатять” по критичній інфраструктурі. І хоча в новинах не повідомляють куди прилетіло, можемо здогадатися, адже ми знаємо свою область та її підприємства.
Вдень все здається не таким безрадісним, як вночі. І звичайно, заспокоївшись, після вранішніх телефонних розмов з рідними і друзями, які проживають по всій області, з’ясувавши, що всі живі та здорові, я занурилася в буденні справи.
Війна війною, а весна не чекає, обійстя в приватному секторі вимагає багато часу та уваги. Приємно здивували крокуси, які за ніч активно порозквітали. На кущах троянд з’являються перші листочки, підріс воронець, виткнулися пагінці півоній. Всі мої квіточки добре пережили зиму. А ще в мене зійшли перчики! Посіяла я їх на минулому тижні і вони вже активно тендітними розеточками тягнуться до сонця. Обожнюю цей період весни, обожнюю спостерігати за тим, як все навколо прокидається.
А потім знову оголосили повітряну тривогу. В моєму регіоні було тихо, але в новинах писали, що збито 15 цілей, які летіли до нас. Через годину після відбою – знову сирена. Пролунало декілька потужних вибухів у місті за 45 кілометрів від нас, а представники влади попереджують, що очікують повторних атак.
І знову в моїй голові закрутилося питання: “Що робити?” Справа в тім, що в мене є можливість поїхати за кордон і спробувати там влаштуватися, родичі обіцяють допомогти і закликають виїжджати “поки не пізно”. А я, як в тому відео в “Тік-ток”: “Поїду, як бахне.” Бахнуло… “Так не в нас же! Десь поряд. От як бахне у нас – тоді поїду…” Щось таке.
Розумію, що наражаю на небезпеку і себе і дитину. Страшно залишатися, а ще страшніше їхати. Я прив’язана до своєї землі, до свого дому, до своєї роботи. Не знаю чи зможу бути довгий час відірваною від цього.
А ще в мене в сусідньому районі живуть батьки. Давно їх не відвідувала. Хотіла поїхати до них на 8 березня – віна порушила всі плани. До щему в серці хочу їх побачити і вже зібралася на гостини на наступному тижні.
Ось такі “каруселі” в моєму настрої та думках. Будь проклята, війна! Будь проклята рашистська орда!
English
I'm scared today. Sirens sounded in my region all night, and in the morning it became known about the rocket attacks on Poltava and Kremenchuk. Rashist freaks are "hunting" for critical infrastructure. And although the news does not say where it arrived, we can guess, because we know our region and its enterprises.
During the day, everything does not seem as bleak as at night. And of course, after calming down after a morning of phone conversations with family and friends around the area, finding out that everyone was alive and well, I immersed myself in everyday life.
War is war, and spring is not waiting, bypassing the private sector requires a lot of time and attention. I was pleasantly surprised by the crocuses, which actively bloomed during the night. The first leaves appear on the rose bushes, the crow has grown, and the peony shoots have sprouted. All my flowers survived the winter well. And I got peppers! I sowed them last week and they are already actively reaching for the sun with fragile rosettes. I love this period of spring, I love watching everything around me wake up.
And then the air raid was announced again. It was quiet in my region, but the news reported that 15 targets flying to us had been shot down. An hour after the shutdown - the siren again. There have been several powerful explosions in the city 45 kilometers from us, and officials warn that they expect repeated attacks.
And again the question swirled in my head: "What to do?" The fact is that I have the opportunity to go abroad and try to settle there, relatives promise to help and urge to leave "it's not too late." And I, as in that video in "Tik-tok": "I'll go like a swell. ”Bomb…“ So not in us! Somewhere nearby. That's how it swells with us - then I'll go… ”Something like that.
I understand that I endanger myself and the child. It's scary to stay, and even worse to go. I am attached to my land, to my home, to my work. I don't know if I will be able to be detached from this for a long time.
And my parents live in the next area. I haven't visited them for a long time. I wanted to go to them on March 8 - she broke all plans. I want to see them in my heart and have already gathered for a party next week.
These are the "carousels" in my mood and thoughts. Cursed be the war! Damn the racist horde!
Крокуси
Перчики
