Їхала я якось нічним автобусом з Будапешта в Загреб. Чесно кажучи, тоді була страшенно втомлена, ще й думала: “навіщо я погодилася на нічний переїзд, могла ж спокійно спати в хостелі”. В автобусі темно, трохи душно, хтось тихенько хропе. Я дивлюсь у вікно — а там миготять якісь зовсім невідомі мені села, жовті ліхтарі, іноді відблиски від річки. І тут раптово прийшло відчуття, що саме в таких моментах і є суть подорожей.
Не тоді, коли ти стоїш біля головної площі й робиш селфі, а коли просто сидиш у автобусі, дивишся на нічні вогні й розумієш: ти далеко від дому, але водночас дім тепер всюди, куди привезеш себе.
Може, це звучить трохи пафосно 😅, але мені здається, такі дрібниці потім пам’ятаєш більше, ніж величезні пам’ятники чи музеї.
До речі, цікаво — у вас теж був такий момент, коли ти в дорозі, і ніби нічого особливого не відбувається, але ти відчуваєш: “ось це і є свобода”?
