Ось уже кілька днів я ходжу з цим треком у голові, наче з чужим запахом на куртці після нічної прогулянки. Знаєте, буває таке відчуття, коли щось старе раптом оживає і б’є прямо в груди, ніби хтось увімкнув забуту касету в старому магнітофоні, а ти навіть не пам’ятав, що вона там залишилася. Саме так вийшло з цим фрістайлом. Текстовий варіант я вже викладав тут на Ecency — хто читав, той пам’ятає, як воно лягло на папір. Але музика… музика це зовсім інша історія.
Я довго не наважувався записати. Сидиш собі, крутиш у голові рядки, наспівуєш під ніс, а потім думаєш: «Та ну, навіщо? Хто це слухатиме?». А потім одного вечора просто взяв мікрофон, увімкнув біт, який давно лежав у закладках (той самий лоу-фай з присмаком 90-х, злегка заїкається, ніби плівка стара), і пішло. Без підготовки, без десяти дублів, без «давай ще раз, бо тут фальшиво». Просто натиснув record і вилив усе, що накопичилося.
Тепер цей трек уже не мій. Він десь там, у хмарах, у плеєрах, у навушниках людей, які випадково натрапили. І я сиджу, слухаю його сам, і ловлю себе на тому, що посміхаюся, як ідіот. Бо там є моменти, де голос тремтить не від холоду, а від того, що рядки справді болять. Є місця, де я збиваюся з ритму — і це, чорт забирай, звучить круто. Бо життя саме таке: неідеальне, з заїканнями, з пропущеними акцентами, але чесне.
Пам’ятаю, як у школі ми з пацанами записували реп на диктофон Nokia — просто в під’їзді, під старі бітбокси з колонок. Якість була жахлива, але енергія… енергія пробивала. Зараз усе чисте, відполіроване, autotune на кожному кроці. А я спеціально не чіпав нічого. Хай чути дихання, хай чути, як губи торкаються мікрофона. Хай буде відчуття, що людина сидить поруч і просто говорить тобі в вухо все, що наболіло.
Трек називається так само — «Фрістайлер, як старий трек». Бо він і є старий. Старий за настроєм. Старий за болем. Старий за тим, як сильно хочеться іноді просто покричати в мікрофон і не думати про лайки. І водночас він свіжий, бо записаний от прямо зараз, у 2026-му, коли всі вже втомилися від ідеальності.
Я не претендую на якусь там новизну чи революцію в українському репері. Просто захотілося зробити річ для себе і для тих, хто ще пам’ятає, як це — слухати музику не фоном, а всім тілом. Хто досі може зупинитися посеред вулиці, бо в навушниках раптом зайшло так сильно, що ноги самі несуть далі, а думки вже десь зовсім в іншому місці.
Послухайте. Не обов’язково подобатися. Просто відчуйте. Може, впізнаєте себе в якомусь рядку. Може, згадаєте щось своє, давно похоронене під купою нових треків і плейлистів.
Слова до треку:
Фрістайлер
Скрипить вініл розриває ефір
Крутиться світ як шалений тир
Бас дихає важко гупає в груди
Руки в повітря тут всі свої люди
Фрі-ста-й-лер — твій ритм не спиняй
Фрі-ста-й-лер — вогонь запалюй знай
Фрі-ста-й-лер — ти знаєш свій кайф
Фрі-ста-й-лер — це 90-ті вайб
Стерео тріск це мій гімн вночі
Ритм в ногах як вогонь у свічі
Тіло струмом б'є дикий саунд
Гітара кричить мій внутрішній бунт
Крики гучніше звук до небес
Тут немає стопів немає меж
Фрі-ста-й-лер — твій ритм не спиняй
Фрі-ста-й-лер — вогонь запалюй знай
Фрі-ста-й-лер — ти знаєш свій кайф
Фрі-ста-й-лер — це 90-ті вайб
Крутимо дроп баси штовхають
Мрії летять вони не зникають
Звуки як хвилі вони нас несуть
Сцена горить і нас не зіб'ють
