Знаєте, іноді буває: сидиш, гортаєш стрічку, і раптом одне фото висмикує тебе з реальності, як рибалка карася. Так сталося зі мною, коли я натрапив на серію знімків Павла Пащенка. Це не просто фотографії; це портали. Кожен кадр — як болючий, але такий необхідний укол ностальгії, що переносить мене прямо в Київ дев'яностих. Мою юність. Нашу спільну, таку непросту і водночас неймовірно яскраву епоху. Ці знімки дихають. Вони пахнуть тим часом — сумішшю дешевих сигарет, вихлопних газів "Ланосів" і, дивно сказати, надії.
Ось, погляньте хоча б на цей кадр. Зимовий парк, лава, здається, десь на Володимирській гірці. Дівчина посміхається хлопцеві, поправляючи волосся. Вона виглядає такою безтурботною, такою живою. А він... О, я впізнаю цю джинсову куртку! У мене була майже така сама, тільки без патча на спині. Тоді ці куртки були символом "крутості", їх діставали з таким трудом, берегли. Цей "Misfits" чи щось подібне на спині — це не просто картинка, це заява. Це приналежність до субкультури, спосіб сказати світу: "Я не такий, як усі". І водночас, як контраст — втомлений, байдужий чоловік поруч у важкому пальті, що занурився у власні думки. Два світи на одній лаві. Молодість, що рветься вперед, і буденність, що притискає до землі. Скільки таких моментів я бачив, скільки сам пережив...
Source: Павло Пащенко
А цей кадр! Це просто квінтесенція епохи. Вулична торгівля. Дівчина в фаті, приміряє капелюшок перед маленьким дзеркальцем, яке тримає інша жінка. Це не весілля в розкішному залі, це примірка прямо на асфальті, серед натовпу. Я добре пам'ятаю ці стихійні ринки, що виникали всюди. "Речові ринки", де можна було купити все: від турецьких светрів до весільних суконь. І цей вираз обличчя дівчини — серйозний, зосереджений. Вона намагається побачити себе красунею в цьому маленькому скельці, незважаючи на весь хаос навколо. Це зворушує до сліз. Це про прагнення до краси та нормальності в умовах, які нормальними назвати важко. Чоловік на задньому плані в розстебнутій сорочці та шортах — типовий образ літнього Києва тих років. Простота, яка межує з бідністю, але при цьому — неймовірна життєстійкість.
Source: Павло Пащенко
І ось ми переносимося в чийсь кабінет. Може, архітектурне бюро чи редакція газети. За вікном — типова київська застройка, сіра й монументальна. Але погляньте, що за вікном! Два промислові альпіністи миють скло. У касках, на мотузках. Це було щось нове, екзотичне. Життя триває, місто обслуговується, незважаючи на кризу. А всередині — дівчина за столом, заваленим паперами, кресленнями. Її поза, підперта рукою голова — це втілення втоми та, можливо, розчарування. Величезний стіл, завалений роботою, і цей погляд, спрямований кудись вглиб себе. Скільки нас тоді так сиділо, намагаючись зрозуміти, що робити далі, як жити в цьому новому, незрозумілому світі? Робота була, але чи приносила вона радість? Ці розсипи паперів, газета на столі — все це артефакти часу, коли комп'ютери ще не захопили все.
Source: Павло Пащенко
Наступний кадр — це свято. Випускний. Може, останній дзвоник. Дві дівчини зі стрічками "Випускник", серйозні, дивляться прямо в об'єктив. Їхні білі блузки, ці стрічки — це символ переходу до дорослого життя. А поруч — інша пара, що обіймається та цілується, абсолютно ігноруючи камеру. Це життя у всій його повноті. Хтось думає про майбутнє, про іспити, про невідомість. А хтось просто живе моментом, насолоджується коханням, молодістю. Це такий сильний контраст, який Пащенко вловлює просто геніально. Ці дерева на задньому плані, старий автомобіль — все це створює атмосферу, яку неможливо підробити. Я пам'ятаю свій випускний. Це було змішане почуття страху та ейфорії. І, дивлячись на це фото, я знову відчуваю той трепет.
Source: Павло Пащенко
І наостанок — метро. Мій улюблений Київський метрополітен. Тут теж вирує життя. Пара, що пристрасно обіймається біля дверей вагона, не звертаючи уваги на інших. Вони як острівець інтимності в цьому публічному просторі. І поруч — втомлена жінка з дитиною, що спить на її колінах. Ця жінка виглядає так, ніби несла на своїх плечах весь тягар світу. Її погляд, спрямований кудись повз камеру, такий байдужий і водночас такий глибокий. Вона бачила багато, вона втомилася. А дитина... Дитина просто спить, довіряючи мамі. Це фото — це про любов, про втому, про надію, про те, як ми всі, такі різні, співіснуємо в цьому тісному просторі життя.
Переглядаючи ці фотографії, я розумію, чому вони так чіпляють. Вони чесні. Павло Пащенко не намагався прикрасити дійсність, він просто фіксував її такою, якою вона була. З усіма її протиріччями, брудом, красою та потворністю. І саме ця чесність робить ці знімки вічними. Вони — дзеркало нашої пам'яті. Дзеркало, в яке іноді боляче дивитися, але без якого ми не можемо зрозуміти, хто ми є сьогодні.
Я вдячний Пащенку за те, що він зберіг для нас цей Київ. Наш Київ дев'яностих. Це не просто історія в картинках; це емоція, зафіксована на плівці. Це запах епохи, яку ми пережили, і яка назавжди залишиться частиною нас. Іноді мені хочеться повернутися туди, хоча б на мить, щоб знову відчути ту дику суміш страху та надії. Ці фотографії дають мені таку можливість. І я сподіваюся, що вони дадуть її і вам. Адже це наша спільна історія.