Друзі, вітаю вас із Святом!
Сьогодні хочу поділитися своєю пригодою на Великдень. Вона була раніше, багато років назад. Нажаль, я вже не можу повторити її та пережити те, що було - все втрачено... В мене окупанти забрали батьківський дім, мою квартиру, мою рідну землю, де я народився... Таке відчуття, що тобі обрубили коріння та відтяли крила... Лишилися тільки спогади. Все в минулому і тепер вирішив написати про це бо в мене тільки така можливість "посвяткувати" залишилася - спогадами... Отже, розповідаю сидячі за ланчем на роботі, яку не можеш кинути навіть в цей День ...
Знаєте, я ніколи не був тим хлопцем, який з придихом чекає на релігійні свята, щоб вистояти нічну службу чи ідеально випрасувати сорочку. Для мене Великдень довгий час залишався чимось на кшталт «сімейного обов'язку» — поїхати до батьків, випити домашньої наливки, з'їсти забагато яєць і смикатися від кожного дзвінка по роботі. Але одного разу все пішло не за сценарієм. Тотально. І саме тоді я нарешті зрозумів, про що взагалі цей галас.
Все почалося з того, що я вирішив бути «сучасним і незалежним». Замість того, щоб їхати до мами на готові паски, я вирішив влаштувати Великдень у себе в місті, покликати друзів і — о боже, яка це була помилка — спекти паску сам. Ну а що там складного? Борошно, дріжджі, ютуб-туторіал від шеф-кухаря з мільйоном підписників. Я відчував себе кулінарним генієм, поки тісто не почало жити власним життям. Воно лізло з миски, як прибулець із фільмів жахів, липло до рук, стін і мого кота, який здуру вирішив перевірити, що це так смачно пахне ваніллю.
Десь о другій ночі, стоячи посеред кухні, яка виглядала так, ніби там вибухнув млин, я зрозумів: я ненавиджу це тісто. Я ненавиджу ці формочки. І мені страшенно не вистачає того відчуття, коли мама о п'ятій ранку легенько торкається плеча і каже: «Вставай, соня, пора збиратися». У той момент я просто вимкнув духовку, де мої «витвори» вже почали набувати підозрілого вугільного відтінку, кинув у рюкзак пару чистих шкарпеток і пішов до машини.
Нічна траса — це окрема магія. Коли ти їдеш крізь темряву, а на горизонті починає з'являтися перша рожева смужка світанку, мозок очищується від усього непотребу. Я мчав до батьківського дому, відчуваючи себе блудним сином, який провалив свій кулінарний експеримент, але виграв щось значно важливіше. Дорога була порожньою, тільки поодинокі машини з наклейками «ХВ» на склі пролітали повз. У повітрі пахло весною — тим самим вологим, холодним і водночас обнадійливим ароматом пробудження землі.
Коли я заїхав у двір, було вже світло. Батько саме виносив кошик до хвіртки. Він подивився на мене, на мій заспаний вигляд і борошно, яке я якимось дивом примудрився залишити навіть на бровах, і просто засміявся. Ніяких дорікань, ніяких «ми ж казали». Просто коротке: «О, випічка не вдалася? Заходь, там мати якраз другу партію дістає». І в цей момент мене накрило. Це був той самий спокій, який ми шукаємо в медитаціях, ретритах чи алкоголі, а він завжди чекає вдома, пахнучи цукровою глазур’ю та свіжою м’ятою.
Ми пішли до церкви. Не заради обряду, а заради людей. Ви бачили ці обличчя на Великдень? Навіть суворий сусід дядько Петро, який зазвичай лається на всіх через неправильно припарковані авто, сьогодні стояв з таким просвітленим виглядом, ніби щойно виграв лотерею. І справа не в релігії, а в солідарності. У тому, що ми всі тут, ми живі, і ми ділимо цей момент. Коли священик почав розбризкувати воду, і пара крапель потрапила мені прямо за комір, я здригнувся, але вперше за довгий час щиро посміхнувся. Це було схоже на перезавантаження системи.
Потім був сніданок. О, цей легендарний український сніданок, де кількість холестерину на квадратний сантиметр столу перевищує всі допустимі норми ВООЗ. Ми билися крашанками. Мій племінник, малий розбишака, виявився власником «титанового» яйця, яким розбив усіх нас. Я підозрюю, що воно було дерев’яне, але хто я такий, щоб псувати дитині свято? Ми сміялися, обговорювали все на світі — від політики до того, чому у моєї паски «не було шансів».
Після обіду ми просто сиділи в саду. Дерева тільки-но почали розпускатися, і ця тендітна зелень на фоні блакитного неба здавалася чимось нереальним. Я дивився на своїх рідних і думав про те, як часто ми намагаємося замінити справжнє життя якимись штучними конструктами. Спекти «ідеальну» паску для інстаграму, створити видимість успіху, побудувати дистанцію, щоб здаватися дорослішими. А правда в тому, що ми всі — просто великі діти, яким потрібно, щоб їх хтось обійняв і сказав, що все буде добре.
Великдень для мене перестав бути датою в календарі. Тепер це стан, коли ти дозволяєш собі бути вразливим, бути поруч, бути справжнім. Це про те, щоб визнати: твоя домашня паска може бути кривою, сухою або взагалі згоріти, але якщо ти їси її з людьми, яких любиш, — це найкраща страва у світі.
Вже ввечері, повертаючись назад у свою міську квартиру, я не відчував втоми від дороги. У багажнику стояв величезний кошик з гостинцями, а в голові була дивна тиша. Я зрозумів, що свято — це не те, що ми готуємо, а те, що ми приносимо з собою.
А як пройшов ваш Великдень? Ви теж намагаєтеся все зробити «по-сучасному» чи все ж таки повертаєтеся до витоків, де пахне домашнім хлібом і спокоєм? Діліться своїми історіями, мені справді цікаво, чи я один такий кулінарний невдаха з великим серцем.
Бережіть своїх близьких, це нажаль не назавжди...