Ось я сиджу зараз, все ще з посмішкою на обличчі, і думаю: як же круто, що іноді можна просто взяти і піти в театр, а вийти звідти з таким зарядом, ніби тебе перезавантажили. 6 лютого, Будинок офіцерів у Києві, 18:00, і вистава «Великі гроші» Рея Куні. Я не фанат класичних фарсів, чесно кажучи, завжди здавалось, що це трохи старомодно, двері хлопають, всі брешуть один одному, плутанина з грошима і коханками. Але цього разу все склалося по-іншому. І не тільки через сюжет.
Ось подивіться, я трохи відзняв як воно було. Тут фрагменти відео. Правда в мене відеокамера не професійна, можна сказати допотопна, але ну все ж таки уява буде як воно там все відбувалося :)
Спочатку про саму атмосферу. Зала була забита під зав’язку, люди сиділи навіть на додаткових стільцях у проходах. Відчувалося, що прийшли не просто «потусити», а саме за кайфом. Світло гасне — і одразу починається той особливий гул, коли публіка вже готова сміятися, тільки дай привід. А привід дали швидко.
Сюжет знайомий багатьом, хто хоч раз чув про Куні: скромний бухгалтер (чи то пак, його дружина чи хтось із родини) випадково натикається на валізу з купою готівки. І все, що могло піти шкереберть — іде саме шкереберть, але так весело і стрімко, що ти просто не встигаєш моргати. Брехня на брехні, переодягання, ревнощі, поліція на горизонті, і все це в класичному стилі британського фарсу, де кожен новий поворот здається абсурднішим за попередній. Але саме тому воно й працює — мозок вимикається, а душа відпочиває.
А тепер про головне — про людей на сцені. Лілія Ребрик. Я її бачив у телевізорі мільйон разів, але на сцені це зовсім інша Лілія. Вона грає з такою легкістю, ніби не грає взагалі, а просто живе цей момент. Кожна міміка, кожен погляд — влучний, гострий, сексуальний рівно настільки, щоб ти не міг відірвати очей. Її героїня — та ще штучка, яка тримає всіх за ниточки, і ти розумієш: без неї вся ця карусель би зупинилася.
Олексій Суханов — окрема пісня. Він виходить, і одразу відчуваєш: ось цей чувак вміє тримати зал. Голос, пластика, таймінг жартів — все на місці. Його персонаж постійно влипає в халепи, але робить це так харизматично, що ти йому симпатизуєш навіть тоді, коли він бреше в очі всім навколо.
Андрій Дикий — це взагалі вибух. Тренер-хореограф за освітою, а на сцені просто звір. Його енергія заразлива, рухи точні, а комічні моменти він видає так, ніби це не вистава, а його щоденне життя. Кілька разів зал просто вибухав від його реплік.
Олександр Мельник — заслужений артист, і це відчувається в кожному жесті. Спокійний, впевнений, але коли треба — видає таку комічну паніку, що аж сльози від сміху. Марина Андрощук — красуня, яка грає з вогнем в очах. Її героїня — суміш невинності й хитрості, і це поєднання працює ідеально. Владислав Дмитрук і Микита Слободенюк доповнюють картину: молодий запал, швидкі репліки, фізична гра — все на високому рівні.
Я сидів і думав: от якби кожен з них грав на 50% слабше — і все б розвалилося. А тут саме та хімія, коли всі на одній хвилі, підхоплюють один одного, і вистава дихає як єдиний організм.
Був один момент, коли я реально переживав не за сюжет, а за акторів. У залі було прохолодно, кондиціонер, мабуть, забули вимкнути, а на сцені дівчата в легких сукнях, хлопці в сорочках з коротким рукавом. Лілія в декольте, Марина в облягаючому — і я ловив себе на думці: «Блін, їм же холодно, як вони тримають концентрацію?» Але вони тримали. Навіть не тремтіли. Професіоналізм вищого рівня.
Після фінальної сцени — овації стоячи. Люди не хотіли відпускати, аплодували хвилини три-чотири. І знаєте що? Це був не той випадок, коли оплески з ввічливості. Це було щиро. Бо кожен відчув: ось за це ми й ходимо в театр — за живими емоціями, за сміхом до сліз, за відчуттям, що ти не просто споживач контенту, а частина чогось теплого і справжнього.
Коли виходив — ще довго не міг стерти посмішку. Дружина поряд сміялася: «Ти весь вечір виглядав як дитина в цирку». І знаєте, вона права. Іноді треба просто дозволити собі бути дитиною — посміятися голосно, поплескати в долоні, забути про всі проблеми. А «Великі гроші» саме це і дають: дві з половиною години чистого щастя.
Якщо побачите афішу з цією виставою — беріть квитки, не думайте. Бо такі вечори нечасті. Вони як хороший настрій у банці — відкрив, і весь світ одразу став кращим.