Hi, dears!
The calendar summer began with another cold snap and boring rains.
I got sick. My old enemy allergies, combined with a virus = a completely blocked nose and ears...
Nothing pleases or motivates me. And it's a bit difficult to gather my thoughts together.
The smartest thing I can do in this life is to move somewhere far to the South every year from about mid-May to mid-June, where it's dry and warm.
Meanwhile, the cold June continues, painting the world with all the colors of the rainbow, investing all its talent in the variety of peonies, irises, roses. All the fields have finally turned green, and the gardens smell of freshly cut grass...
Since we have another #fridaypoem, poetry day, I want to share a poem by my favorite poet and good friend Julia Bair. I don’t know who else has as much amazing sensitivity, light, and love for nature as she does.
And such poetry is eternal, because it is about love for all living things. It rises above the everyday and heals the soul from disturbing news and pain. It lulls and lets you hear the pulsation of the Universe.
Я захворіла. Мій давній ворог алергія вкупі ще з якоюсь бідою = повністю закладений ніс і вуха... Ніби я різко піднялась на кілька кілометрів вгору.
Нічого не радує і не мотивує. І зібрати думки докупи трохи важко.
Найрозумніше, що я можу зробити в цьому житті — це приблизно з середини травня до середини червня переселятися кудись далеко на Південь. Ну, цього року вже прогавила:)
Це взагалі доволі непогана мрія, як на мене. І щоб вона здійснилася, потрібно починати щось робити вже відтепер... Ну як мінімум, пам'ятати про свою мрію!
Постійно звалюю все на котів. Що через них не можу подорожувати. Та по суті більшість з них самостійні і міцні; і в мене є люди, які можуть приходити годувати. А для хворих завжди можна знайти перетримку.
А тим часом холодний червень триває, розмальовує світ всіма барвами радуги, вкладає весь свій хист в розмаїття півоній, ірисів, троянд. Всі поля врешті решт зазеленіли, а в садах запахло свіжо скошеною травою...
Якщо одягнутися по-осінньому, то досить навіть тепло:)
Я вкотре помандрувала в гості до друзів на сусідній хутір і зробила кілька чарівних світлин.
Оскільки у нас черговий #fridaypoem, день поезії (поки що в мене в голові якісь неясні уривки та образи і нуль натхнення), то хочу поділитися віршем моєї улюбленої поетеси і доброї знайомої Юлі Баір. Я не знаю, у кого ще є стільки дивовижної чутливості, світла і любові до природи, як у неї.
А така поезія вічна, бо вона про любов до всього живого, про кругообіг природи... Вона підіймається над буденністю і лікує душу від тривожних новин і болю. Вона заколисує і дає почути пульсацію Всесвіту.
А ще я по доброму заздрю Юлі, бо її білі вірші вражають майстерністю, а я так не вмію. Повірте, написати верлібр значно важче, ніж римовану поезію!
А вам подобається такий жанр?
•••
Найкраще з того що ти мені залишив
раннє літо що лоскоче пальці моїх ніг
ще рух і я вже танцюю
жодних канонів жодних норм тільки тіло тільки літо тільки ритми життя
запахи за якими я йду
спалахи від яких ти тікаєш
дні що протікають крізь нас
лишаючи на наших берегах річкові камінці з яких
потім хтось складатиме дітям казки
адже люди як квіти
ніколи не знають де помиратимуть
в полі на цвинтарі в вазах
в чиїхось долонях
в чиїхось садах
в моєму саду ростимуть тільки кульбаби
всліплі від сонця квіти
гіркі від любові
любов дозріваючи стає легка повітряна крилата
і ніщо для неї відстані
і ніщо для неї час
за подихом за вітром народжує вона
нові життя нових нас зі своєї тягучої
своєї липкої крові
напевне
така вона кров літа
напевне
таке воно сонце на смак
і мабуть там де сонце щоранку сходить
прокидається твоє серце
будиться від теплих дотиків від поцілунків
врешті від сяйва що проганяє сни з-під повік
хоча звідки мені це знати
моя дорога на північ
там де ночує сонце безсонна моя душа
вигойдує твоє щастя