Все дуже швидко відбувається... І я розумію, що не знаю як вести свій блоґ. Мені не вистачає часу на щось велике.
Це були такі шалені дні. Снігопад бушує, десь далеко бушують орки, обстрілюючи великі міста і вкотре показуючи світу свою суть.
А я мчу крізь сніг, через поля і засніжені дороги туди, де час тече по іншому. Місія скромна. І ті, кому я помагаю, не можуть віддячити ні словом, ні славою. А тільки тим, що продовжують жити на землі.
В неділю це чудо подолало 100 км з Івано-Франківщини, а в понеділок був другий відрізок його шляху — до мого села. Це щасливчик, адже зимою викинуті на вулиці кошенята далеко не завжди виживають.
Золочівська траса схожа на карусель і на міні-Карпати. А погода схожа на ранню весну...
Увечері звір опинився у новому домі, де одразу відчув себе повноцінним членом сім'ї.
Вранці почався рясний снігопад, який навіть не думав зупинятися. Довелося буквально втікати назад,до міста, адже якщо тут замете снігом польові дороги, то Фро не справиться. Тому я не встигла нічого зрозуміти, де я і хто я, а тільки доторкнулася до снігу.
Село в цю пору трохи магічне і трохи неживе. Пишу кожен шум, кожен голос і кожне життя таке важливе...
А ось і друга частина місії. Сюди приїхали з кошеням, а назад з цуценям. Гаррі житиме тепер у Львові. То буде дуже розумний звір.
А поки ми їхали сніг знов перетворився в... дощ.