Доброго дня. Все буде Україна і по українські.
В перший день війни я вирішив забрати свою маму, її собаку та свою сім’ю та поїхати до моєї сестри на окраїну міста. Але це не мій дім, і через 2 години, особливо після почутих «звуків війни» я вирішив повернутися додому.
Моя дружина навідріз відмовилась їхати без мене, не дивлячись на те, що ми виховуємо 6-річного сина.
Ми майже 10 років як сім’я і ми майже 10 років разом пліч-о-пліч. Нам подобається проводити час разом і ми не втомлюємося друг від друга. Єдиний час, коли ми не можемо бути разом це 1-2 години в день, коли я п’ю каву з моїми друзями.
Я не вважаю, що не варто створювати сім’ю, якщо ти не можеш проводити з нею 24 години на день.
……………
Так ми прожили 7 днів з моєю мамою. На 8-ий день ми прийняли рішення повернутися додому. Відстань між нами біля 800 метрів.
Перші вибухи, перші постріли, перші тревоги. Майже всі люди, котрі живуть в Україні знають ці почуття. Не хочу на них загострювати увагу. Тут нема нічого хорошого.
Єдине, що мали робити я і моя дружина - це не показувати паніку, не показувати страх нашому сину. Ми маємо растити псіхологічно здорового сина, маємо і будемо це робити.
Моя подруга 
Шановні Українці, перемога буде за нами. Ми воюємо з країною, чия мова не має слів "я переможу".