Вчора ми цілий вечір з дівчатами спостерігали за красою неба. Мені аж дивно було, наскільки вони перейнялись побаченим, що повідкладали свої телефонні справи, і сиділи поруч, роздумуючи над тим, чому ж так все виглядає...
Не буду переповідати їхні видумки, але цікаво було літати поруч з дитячою уявою, фантазуючи про різні там казкові моменти і причини. Поволі вечір почав перетворюватись на справжній гірський краєвид, що тільки сильніше почало посилювати їзню бурхливу уяву. Що навіть я на якусь мить ніби застигла в думках про гори, ніби ми сидимо перед Гімалаями, бо ж дуже синій горизонт, ніби ми десь в якомусь кіно про Тибет чи десь там, де вершини мають саме такий містично синій, сніговий вигляд.
Ні кримські, ні карпатські гори не набувають такого вигляду, хіба взимку і тільки якщо дивитись з однієї вершини на іншу - тож і це неймовірна краса наче один в один виглядає як у мандрівках. Гарний був вечір, поволі гірський краєвид попрощався з нами і небо осяяла яскрава лінія горизонту, ніби хмари так і хочуть витіснити останні промені сонця, що ще ледь ледь жевріють на обрію.
