Я поспішала на зустріч з подругами. Ми з періодичністю зустрічаємося раз в рік. Щоразу обіцяємо, що це буде частіше. Але немає нічого постійного, ніж тимчасове. Якщо чесно цього року в нас в розмові вирували ті ж теми, ті ж почуття, навіть той самий ритм розмови. Кожен з нас живе в своєму світі. Одна подруга традиційно запізнюється. Коли ми зустрічаємося то я відчуваю потрійне відчуття , наші енергії переплітаються. Емпатія кожної з нас набуває власної природи. Одна багата власним досвідом виховання дітей, друга віддаючи серце своїм котам ще й волонтерить, рятує їх, а я, моя емпатія навчила мене бачити людей наскрізь, бути терплячою і вчасно закривати власні двері вразливості.
Ми — як три різні мови, якими говорить любов: мова турботи, мова порятунку і мова розуміння".
Під час розмови я відчувала дежавю, я вже це все чула, але ця єдність нас трьох була в іншому - в спільній емпатії до життя.
Я вмію керувати своїми емоціями, я терпелива і я навчилася фільтрувати навколишнє середовище. Стільки болю навколо, що хочеш не хочеш, а мусиш закриватися від цього.
Одного разу я йшла собі вулицею, наспівуючи мелодію, яка засіла в моїх голові. Момент, і мій погляд застиг на бабусі з милицями. Вона намагалася піднятися на сходинку, щоб потрапити на укрпошту. Всього дві сходинки, а людина з двома підпорами таки не може сама дати собі раду в цій ситуації. Я пройшла мимо, а потім вернулася. Бабуся була досить велика, тому я спитала її "Вам потрібна допомога?", так ніби це не помітно. Потім я граційно відчинила вхідні двері на пошту. Я спостерігала як бабця тримаючись за підпори і за перило намагається піднятися. Я спитала чого ви так намагаєтеся туди потрапити? А бабця відповіла, що вже прийшла тисяча від Зеленського і вона хоче їх отримати, чи як там.
Я продовжувала тримати вхідні двері, а бабця не могла ніяк підняти одну ногу на першу сходинку. Я спостерігала, але вирішила, що це не моя вагова категорія, і якщо я почну ,і двері тримати, і бабцю тягнути, то ми впадемо обоє.
Підійшла дівчина і спитала, що тут відбувається. Я тримаючи двері кажу, "Ви ж бачите, що треба бабці допомогти піднятися. То підштовхніть її." За долі секунд все вирішилося. Закриваючи двері я сказала, що ми свою справу зробили, а вийти вам вже хтось інший допоможе.
Я відчула свою дорослість у цьому поступку. Я не можу врятувати всіх, але я можу тримати відчинені двері для тих , кому це потрібно. Ця ситуація мене ввела в двояке ставлення. З одного боку Укрпошта мала б забезпечити підйом для людей з обмеженими можливостями. Я відчувала трагікомедію нашого з вами життя. І світ людей тримається на тому, що хтось підштовхує, хтось рятує , а хтось просто тримає двері відчиненими.
Дякую всім за увагу, спокійної ночі нам всім.