Сьогодні я згадую одну мить, яка закарбувалася в моїй пам’яті назавжди. Кілька років тому в селі сталася зустріч із Юлею. Це не було звичайне привітання — на відстані зустрілися наші погляди, і нам не було потреби в словах.
Ми дивилися одна на одну, і це був мовчазний діалог двох різних доль.
Юля тоді сиділа у кріслі колісному, але поруч із нею був Чоловік із великої літери. Славік — розумний, турботливий, той, хто став її скелею, коли земля пішла з-під ніг. Його любов була не просто почуттям, а щоденною відданою дією.
Я йшла зі своєю мамою та сином — моїми найріднішими, моїм найбільшим скарбом і силою. Я прямую своїм шляхом сама, і в моєму серці лише вдячність минулому за те, що Максимчик є в моєму житті.
У мить, коли мама з сином зайшли до крамниці, ми з Юлею залишилися поглядом наодинці. В тому пронизливому погляді не було заздрощів. Було щось набагато глибше. Кожна з нас розуміла, чого бракує іншій, але кожна у ту мить була наповнена своїм власним, вистражданим сенсом.
Це була зустріч Любові, яка сильніша за хворобу; Віри в найкраще майбутнє та Свободи, яка дарує нове життя. Жодних масок. Тільки тиша і розуміння того, що життя не зобов’язане бути ідеальним, щоб бути справжнім.
Вчора пролунала сумна звістка. Юлі вже немає з нами, але той урок глибини залишився зі мною. Вона пішла, оточена справжньою любов’ю Славіка.
Я хочу нагадати кожному: кожен день — це маленьке життя. Поки ми живі, маємо цінувати кожну його хвилину.
Світла пам'ять, Юлю.
Дякую за це світло.
Це останній допис Юлі на платформі hive.
@ykrutiak/posmishka-boga