Привіт усім. Вже п'ятниця і я доєднююся до ініціативи #fridaypoem 
Вночі я часто прокидаюся близько п'ятої ранку чи ночі. І сон такий, що відчуваю його, чи ж не сон це був? Я вставила гарні слова і вийшов вірш. Як мало тих, хто так живе. Як же бракує тої любові в тому світі. Простої любові один до одного. Любов єдине що залишається в темряві ночі самотньої.
Любов. Час. Смерть. Усі ми прагнемо любові, нам бракує часу і ми боїмося смерті. Як вийти з цього трикутника?
Можливо, через щирість, яка межує з безумством? Я чекаю, прошу прийди вночі, стань тінню, голосом в моїй душі. Лиш будь поряд, обійми і розцілуй мене.
Оголена душа
Важливо йти, не озираючись назад,
Ступати весело, легка хода і сміх.
В очах — весна, в душі — квітучий сад,
І вибір мій — це мій найбільший гріх.
Я чую шепіт із безодні ночі,
«Не йди зі сну» — благаю я щомить.
Або явися, дай мені ключі
Від світу, де нічого не болить.
Я б спала Вічність, щоб відчути знов,
Ті нотки розхристані, трепет у руках.
Втискаюсь у подушку... Це любов
Шукає твої руки в моїх снах.
Прийди обіймами, торкнися, поцілуй.
Поринути б... ще раз, поки живу.
Керуєш трафіком, долю мою малюй,
Дай відчути «Long-term love» наяву.
Я просинаюсь... Темно... Тихо...
Але уста шепочуть обережно:
«Кохаю» — чую власний видих —
«Кохаю! Двічі Безмежно Ti amo».
♾️♾️
