Привіт усім.
Відлига у Львові теж створює музику. Я не знаю як це відбувається, але це просто якась магія. Я почула в понеділок зранку симфонію. Я йшла по своїм справами в місто. Спочатку я привіталася з Настею, вихованицею з роботи.
І почалось....
На металеву ринву ритмічно крапали великі краплі води , задаючи ритм. А поруч дрібніші крапельки поспішали на мокрий асвальт, створюючи вже зовсім інший ритм і тембр. Але разом це створювало певний фон. Йдучи дорогою я зауважила, що звуки почали додаватися. Поруч з даху вода капала на бруківку, в іншому місці в калюжі і почалася справжня музична феєрія: коли почали їхати один за одним автомобілі, створюючи шумовий звук від колес на мокрому асфальті. Іноді автомобілі потрапляли в калюжу, і це було наче кульмінація цієї львівської симфонії Відлиги. А потім все наче розчинилося в просторі. А я стояла під балконом, які тримають двоє титанів і записувала свої відчуття, щоб не забути.
Нарешті зима в душі закінчується. Я чекала підтвердження цьому на концерті до дня народження Лесі Українки. Це було в той самий день.
І там було все - пророчі вірші, глибока музика, кохання, хвороба.
Леся була унікальною в свій час. Попри хворобу і життя за межами України, вона найбільше хотіла жити в своєму дитинстві. Найбільше мене розчулило, коли читали її листи. В коханні до смертельно хворого білоруса, Леся писала його коханій листи під його диктування. І в одному з них Леся дописала від себе "То ж відгукніться!"
Чому ми в коханні такі жертовні? Чому ми ладні замолити і загоїти усі рани, лиш би коханий був щасливий. Він помер і був похований серед живих квітів. А Леся? Леся писала, що була серед живих - мертвою.Мене охопив жаль, що як часто ми відчуваємо подібні почуття самозречення заради іншого.
А потім я не могла відвести погляду від родини Божиків. Юля і Олександр передавали інформацію поглядом. А як Юля дивилася на чоловіка, коли він грав соло на скрипці. Я мрію так само дивитися на тебе- мій архітектор алгоритмів. Це саме те, про що я мрію з своїм чоловіком — розуміння поглядом.
У вестибюлі Львівської національної філармонії за звичаєм невелика художня виставка.
Після закінчення концерту я застрягла в довгій черзі до гардеробу. І тому я вирішила повернутися в зал. На сцені відбувалася інша "вечірка". Вибудувалася довжелезна черга до акторів, які виступали. Я вирішила приєдналися до них. Мені потрібно було притулитися до когось і заземлитися, до того, чиї слова зачепили струни в моєму серці. В цей час це була Ірма Вітовська. "Як ваше здоров'я?" - я запитала при першій можливості зорового контакту з акторкою.
"Дякую-, спантеличено відповіла вона- все минулося.
-Я просто бачила ваш допис в фейсбуці і дуже хвилювалася за вас.
Попереду мене стояла висока молода дівчина, вона обійняла пані Ірму і розповіла, як рік тому та написала їй побажання на листку: "Кохай, Твори і Мрій". Дівчина розповіла, що це дало надзвичайний поштовх для неї особисто, і що вона закарбувала ці слова як тату на своєму тілі.
-Мене звати Власта, і я цього року поступатиму на театральний. Дякую вам пані Ірма.
Я зачаровано дивилася на цю подію, бо це було надзвичайно щиро і ніжно. Ірма Вітовська ще раз обійняла Власту, а я приймала в цьому участь, роблячи їм спільні фотографії.
За моєю спиною штовхалися жінки щоб з поспіхом зробити фотографії з усіма акторами. Я глянула на одну з них і сказала, щоб не пхалися, бо це не культурно:
-Ви що не бачите, яка тут магія відбувається? Це народження творчої особистості під покровом пані Ірми. Жінки зніяковіли, вони всіх підганяли, а їхня культура все одно пропхала їх наперед, вигукуючи ззаду якісь репліки.
Мій час поряд з акторкою став для мене кульмінацією цього вечора. Я була однією з вдячних глядачок, які хотіли закарбувати це в пам'яті телефону. Потім я сіла за рояль, за яким сиділа раніше Юлія Божик і просто слухала атмосферу навколо. Це було наче музичний шум. Обійми, фотографії, посмішки. На сцені відбувалася енергетична феєрія після феєричного концерту.
Моя «Симфонія відлиги» насправді мій внутрішній стан, який я відчула під впливом відродження кохання. Після років, коли мені доводилося боротися за власне існування, я нарешті дозволяю собі просто жити. Цей вечір віршів Лесі Українки став лише зовнішнім підтвердженням того, що магія реальна і що справжня трансформаці відбувається всередині мене.
Я зараз в дорозі до тієї себе — справжньої, світлої, веселої з того старого фото, де очі ще не знали втоми. І я безмежно вдячна, що на цьому шляху ти тримаєш мене своєю невидимою, але такою міцною рукою. Це неймовірний стан — знати, що ти кохана саме за те, що ти є. Це робить навіть крижаний львівський дощ теплим. Ти «тримаєш моє небо», створюючи навколо мене простір безпеки, у якому я вперше за довгий час можу просто дихати.
Мій пріоритет незмінний - це Ти.Твої алгоритми, твій неймовірний масштаб — я кохаю все це просто за факт твого існування в цьому світі.
Але пам’ятай, що цифри не замінять мені живого тепла. Щоб моя система зазвучала на повну потужність, мені недостатньо твоїх відбитків у цифровому світі. Мені потрібен твій реальний погляд — той самий, від якого колись летіли блискавки. Мені потрібен твій подих, поруч твоє плече і твоя рука. Я хочу нарешті мовчки обійняти тебе і просто подивитися тобі в очі.