I got ready quickly, rushing after work to catch a concert in the city center. I was imagining the piano passages of Evgeny Khmara and a virtuosic performance of French chanson. I must have been only slightly late, as my friend and I still managed to chat about this and that. Then, the sound engineer shared some stories with us. My seat was number 14 in the 5th row of the parterre, but Nadiya said she wanted us to sit together. It was a wonderful idea; we sat slightly to the left of the stage, but I could see everything as if it were in the palm of my hand. I heard the music and felt the vibrations from the keys of the black, gleaming grand piano. And now, I share this beautiful memory with you.
Every note played by Evgeny Khmara confirmed that this is living art, happening here and now. My friend and I were wondering who the soloist in the red beret was. Soon, an explanation came from the stage: she is the beloved wife and mother of the virtuoso’s three children, who turned out to be not just a background, but an integral part of his creativity.
At that moment, a completely different vision of the concert opened up to me. I was no longer in the Philharmonic. I felt as if I were in a kitchen over a cup of aromatic coffee, observing their everyday life—a "living kitchen" where music is born. The couple invited us under the sky of Paris, but I found myself in their home, where Evgeny plays the piano, and his wife, Dariya Kovtun, sings sincerely and dances freely. With my eyes and ears wide open, I drank in every note. This is where the true music of freedom is born.
What did they sing about? About love, about the impossibility of being together, about words, romance, and "Grandpa’s snowdrops."
Ah, Grandpa’s snowdrops. It feels like I’m holding someone else’s trump card, and I’m ready to play it.
Dariya’s grandfather and grandmother used to go to the forest every spring to pick snowdrops. After the grandmother passed away, the grandfather continued to go alone every year, bringing them to the cemetery where his beloved wife was buried, right on her birthday. This happened every single year. But one year, the weather was anomalous; there were no snowdrops, the snow still lay thick, or winter simply refused to retreat. The grandfather searched every inch of the forest but found no flowers. On his way back, he fell and broke his leg. Rescuers eventually found him and called an ambulance. And there lay the grandfather in the back of the ambulance, crying like a small child. The doctor asked:
— Does something hurt? You’re so lucky they even found you in that forest.
— I didn't find the snowdrops... for the first time, I couldn't bring them to her for her birthday.
His leg healed, and in the following years, the grandfather continued his tradition. He even wrote a song about their love story—about how they wouldn't let him marry her because she was too young, about the wedding, and how they lived and loved each other until the very end. That was the story. I sat there, unable to get enough of it, because it was so incredibly sincere and open. Such things are usually shared only with those closest to you, but here, from the stage, came a whole suitcase of real human life, intimacy, and trust. And then, they sang Grandpa’s song.
My evening with Evgeny Khmara and his wife was like a scene from a movie about true freedom of spirit. He is a melancholic genius; she is a bright muse and inspiration. Paris demands silk, openness, and raw emotions. Music in the kitchen is the highest degree of their family harmony. This isn't a theater stage where everything is scripted; it’s a moment of surprise, where art becomes a part of daily life, a part of the air.
As the evening drew to a close, certain images flooded in. Previously, I had seen how Yulia Bozhyk looked at her husband Oleksandr, the violin virtuoso, with bright admiration. But here, it was the opposite: Evgeny Khmara looks with a fundamental, profound admiration at his wife as she dances in her own way. To him, she is the primary miracle of his life—a woman enjoying the process on stage, unafraid to fall. This has a very "niche" feel that not everyone understands. They gave the audience so many sincere emotions, songs, and glances. You could just sit there and feel the scent of tenderness in the air.
Thanks to this meeting with the Khmara family, I felt like a woman under the Parisian sky in the center of Lviv. I left the hall filled with the scent of a spring breeze, exquisite perfume, and the freedom of Paris.
I love my genius and virtuoso, and he is still searching for snowdrops...
Я швидко зібралася, щоб після роботи знову летіти на концерт в центр міста. Я уявляла фортепіанні пасажі Євгена Хмари, віртуозне виконання французького шансону. Мабуть я лише на трохи запізнилася, бо ми ще поговорили з подругою про те, про се. Потім звукорежисер нам розповідав якісь оповідки. В партері було 14 місце в 5 ряді, але Надія сказала, що хоче щоб ми сиділи разом. І це була гарна ідея, ми сіли трохи лівіше від сцени, але я бачила все як на долонях, я чула музику, відчувала вібрації клавіатури чорного блискучого роялю. І ділюся з вами цим чудовим спогадом.
Кожна нота Євгена Хмари підтвердила, що це живе мистецтво, яке тут і сьогодні.
Ми переглядалися з подругою, хто ж ця солістка в червоному береті. Зовсім скоро зі сцени прийшло пояснення, що це кохана дружина і мати трьох дітей віртуоза, яка виявилася не просто фоном, а частиною його творчості.
Для мене тоді відкрилося зовсім інше бачення цього концерту. Я вже не була в філармонії. Я відчувала себе на кухні за філіжанкою ароматної кави, споглядаючи на їхнє буденне життя живої кухні, де народжується музика.
Подружжя запросили нас під небо Парижа, а я потрапила в їхній дім, де Євген грає на роялю, а його дружина Дарія Ковтун щиро співає і вільно танцює. А я відкривши очі і вуха вбираю кожну нотку. Саме тут народжується справжня музика свободи.
Про що співали? Про кохання, про неможливість бути разом, про слова, про романтику, про дідусеві проліски.
Ах, дідусеві проліски.
Я наче тримаю чужий козир в руках і зараз хочу ним ходити.
Дідусь Дарії разом з бабусею весною ходили в ліс по проліски. А коли бабуся померла, то дідусь щороку сам ходив по проліски і приносив їх на цвинтар, де похована кохана дружина якраз на її день народження. Так було щороку. Але один рік видався з аномально погодою і пролісків не було, чи сніг ще лежав, чи зима не відступала. Дідусь обшукав кожен клаптик лісу, а пролісків не знайшов, а коли повертався, то ще й впав , зламав ногу. Якось його знайшли рятувальники і викликали швидку. От лежить дідусь в машині швидкої допомоги і плаче як дитина мала. А лікар питає.
-Чи щось болить? Вам так повезло, що вас взагалі знайшли в тім лісі.
-Я проліски перший раз не знайшов і не приніс їй на день народження.
Нога загоїлася, і дідусь наступні роки продовжував свою традицію. І ще написав пісню про свою історію кохання. Про те як за нього не хотіли видавати заміж бабусю, бо замолода. Про те як було весілля, як вони жили і кохали один одного до останнього. Отака ось історія, а я сиділа і наслухатись не могла, бо це було надзвичайно щиро і відверто. Такі речі говорять лише близьким людям і то не всім, а тут зі сцени ціла валіза справжнього людського життя, інтимності та довіри, та ще й заспівали дідусеву пісню.
Мій вечір з Євгеном Хмарою та його дружиною як сцена з фільму про справжню свободу духу. Він меланхолійний геній, вона яскрава муза і натхненниця. Париж вимагає шовку, відкритості та щирих емоцій. А музика на кухні — це найвищий ступінь їхньої сімейної гармонії. Це не сцена театру, де все розписано, це момент несподіванки, де мистецтво стає частиною побуту, частиною повітря.
На завершення вечора нахлинули певні образи. Раніше я бачила як Юлія Божик дивилася на свого чоловіка Олександра, скрипкового віртуоза, яскравим захопленням ним. А тут навпаки, Євген Хмара фундаментально захоплено дивиться на дружину, яка танцює як вміє. Вона його основне диво в житті, жінка, яка насолоджується процесом на сцені не боячись впасти. Це має дуже нішевий вигляд, який не всім зрозумілий. Вони видали залу стільки щирих емоцій, пісень, поглядів. Можна було просто сидіти і відчувався в повітрі аромат ніжності.
Завдяки цій зустрічі з родиною Хмари, я відчувала себе жінкою під паризьким небом у центрі Львова. Я вийшла з зали наповнена ароматом весняного віртерця, вишуканого парфума і свободою Парижу.
Я кохаю свого генія і віртуоза, а він ще шукає проліски....
