В цьому році зима насправді прекрасна! Вона багата на сніг, морозяні дні і неймовірні ефекти.
Один з таких ефектів я спостерігала нещодавно, коли вечором на місто спустився туман. А зранку на гілочках дерев з'явилася паморозь. Дерева були покриті білими морозяними голочками. Гілочки були на вигляд гострі і хрумкі. Я таке бачила колись в дитинстві. Моє місто перетворилося на казковий край. І так приємно мені бачити на перехожих червоні шапочки або інші предмети в одязі червоного кольору. Вони відмовляються мовчати і нагадують мені про любов, про яку я заборонила собі згадувати. Тоді зима стала моїм бронежилетом. А я відчувала себе білосніжкою.
Пані зима - моя подруга, вона допомогла мені заморозити мої почуття. А зараз я відчуваю її ніжність в білих ранках, в морозяних ночах, в раптових декораціях мого міста.
Одного разу я обманула своє серце, щоб продовжити просто існувати.
А сьогодні зранку був дощ. Краплі падали зі швидкістю снігу. До вечора снігові кучугури покрилися ніжною глазурью. Цей ефект створив плавні лінії в зимовому пейзажі. Під тонкою крижаною шкірою все ще залишався скрипучий сніг. Зима наче відчуває, що їй залишилося ще не довго і так захищає своїх дітей. Завтра може потепліє або знову засипе снігом. Але я знову відчуваю, що під тою кригою, під бронежилетом є моє гаряче живе серце.
Зима, моя подруга, вона схожа на мене своєю ніжністю, холодністю і в безмежній любові.
This year, winter is truly breathtaking. It has been generous with snow, frosty days, and magical sights. One such marvel happened recently: a thick mist descended upon the city in the evening, and by morning, every branch was draped in hoarfrost. The trees were covered in delicate white needles, looking sharp and brittle to the touch. It’s a sight I haven’t seen since childhood; my city had transformed into a fairytale kingdom.
In this white landscape, I love seeing flashes of red—a passerby’s hat or a bright scarf. These colors refuse to stay silent; they remind me of a love I had forbidden myself from remembering. Back then, winter became my body armor, and I felt like Snow White.
Lady Winter is my friend; she helped me freeze my feelings. But now, I feel her tenderness in the pale mornings, the frozen nights, and the sudden, beautiful scenes she paints across the city. Once, I even deceived my own heart just so I could keep going.
This morning, it rained. The droplets fell with the quiet grace of snow. By evening, the snowdrifts were coated in a delicate glaze, smoothing the landscape into soft, flowing lines. Beneath that thin skin of ice, the crunchy snow remained. It’s as if winter knows her time is short and is doing her best to protect her children. Tomorrow might bring a thaw or another blizzard. But I can feel it again—beneath the ice, beneath the armor, my heart is still warm and alive.
Winter, my friend, is so much like me: in her tenderness, her coldness, and her boundless capacity for love.
