Привіт усім. Зранку я проснулася, щоб йти на роботу. Я відкрила очі і помітила, що в моїй кімнаті було світліше ніж зазвичай. Вікно сяяло білизною. Випав перший сніг і світ навколо посвітлішав. Середина листопада вже промайнула сухим задутим настроєм. Після того як дерева скинули своє золотаве листя місто залишалося сірим прикритим тонкою шаллю тривожного пилу і невисловленого страху. Не знаю як у вас, а я живу паралельно з природою. Деякий час наче все добре, але якась важкість в повітрі. І ось це все тисло на мене. Кілька ночей я не спала, пильнуючи синовий сон. Все мені здавалося, що будемо тікати в підвал. Добре, що моя тривожність перед нічним періодом була марною. Мені дуже шкода, що ракети влетіли в житлові будинки Тернополя. Це ж так близько і так трагічно. Ворог вбиває українців безжально.
Сніг наче зняв цю напругу з повітря, замальовуючи моє місто у білий. Сніг прикрив несказане білою ковдрою. Не знаю чи на довго, будемо знати ближче до ночі. Знаєте, як я відчуваю? Що насправді все зле, але я дивлюся через призму білої сніжинки і заспокоюю себе, малюючи снігові замки і створюючи іншу реальність.
Але.... забагато інформації.....багато негативу....втрати......вбивства......смерть
Я йду білою стежкою до свого білого засніженого автомобіля і думаю про те, що для кожного з нас сценарій життя вже написаний, що ось ця боротьба за життя безмістовна, бо нам нема куди тікати і те що має трапитися з нами- відбудеться рано чи пізно. Щодня тисячі нещасних випадків, летальних , трагічних, втрати військових. Нам нема куди тікати, бо в будь-який час прилетить. Ми тішимося щоранку, що вижили, наш адреналін підвищується в очікуванні відбою сирени. Усі стримують свої страхи, чоловіки, щоб не показати свою слабкість, батьки, щоб не налякати своїх дітей. Я теж боюся усе втратити, а найбільше боюся втратити сина. Я впевнена, що усім страшно по своєму. Ми всі хочемо жити і хочемо справедливого покарання нашому кривднику.
Як ми там?
Я хочу думати позитивніше. Вчора Максима розболілася голова. Дуже сильно, що він навіть скрутився і просив його не чіпати. Ніяких інших симптомів не було і я йому дала ліки для обезболення. Можливо діти більше відчувають оту нашу пелену зі страху. Я вслухалася як тихо-тихо він дихав і лише притуливши руку, я відчула як повільно піднімається і опускається його живіт. Серед сну Максим пробормотів, щоб я не хвилювалася, що біль вже минув, і продовжив спати. А зранку мій син вискочив на обидві ноги, щоб йти на футбол.
"Мамо, дивись, сніг!"- вигукнув він.
"Так, вже зима."- відповіла я, тримаючи гаряче горнятко з кавою. А сама думаю, може то його голова боліла теж до снігу.
Потім я очищала від снігу автомобіль і моя радість трохи зменшилася. Додалося ще одне ускладнення, слизька дорога. Але в мої думки увірвалася хвилина мовчання о дев'ятій. Я стояла і слухала тишу. Я подумала, що є люди, військові, які продовжують боротися в супереч всьому про що я пишу. І нам є заради чого боротися. Заради таких світлих ранків, заради дитячої посмішки, заради того, щоб пити свою ранкову каву і йти на роботу, щоб продовжувати жити. Сьогодні я відпустила свою тривожність у цю небесну білизну, хай летить і більше не повертається. А я просто дозволяю собі прожити цей день, спостерігаючи як за вікном тихо падає сніг. Все таки темряву змінює світло!
Дякую всім за увагу, ділюся з вами своєю щирістю. Можливо у вас теж є свої почуття. Пишіть про них, не встидайтеся. Мені ці дописи допомагають вийти з темного кутка моєї свідомості. Я бачу маленький промінь світла і за нього тримаюся. Можливо я скоро напишу про щось дуже веселе, я дуже хочу це відчути!
