Сьогодні, у карантинну і прохолодну суботу душа моя зі столиці лине у рідні краї, на Миколаївщину. Скільки стежок там проходження і думок передумано. Люблю проводити тут час влітку, та і в інші пори, якщо дозволяють обставини. Збирати чебрець і звіробій... Кататися на велосипеді курними сільськими дорогами... Плавати у водосховищі... Грітися на скелях.
Я і степ: нам завжди є що сказати один одному.
СТЕП
Коли довкола все пусте,
коли зусібіч душить пластик,
покину все, піду у степ, –
піщинку степу в серце вкласти.За обрій сонце провести
(безсила тут бетонна пастка!)
й немов в останню із гостин,
до брил гранітних знов припасти.Бо вкотре з краєм степовим
не встиг як слід побуть, набутись.
Так виростаєм з пуповин,
лишаєм дім в пориві бунту.Останній вечір. Ковила.
Бузок небес над бузьким степом.
Хмаринка стежку повела
туди, де біль мій розпростерто.Куди, тамуючи цей біль,
не раз ще буду повертатись.
Будяк, чебрець і деревій.
Та рідний Буг, мов рідний тато.(Вересень 2020).
© Сашко Обрій.
Всім теплих вихідних, незважаючи на погоду:)
До нових зустрічей!!!