Цій легенді вже не одна сотня років.
З уста в уста вона переказувалася людьми, які вже померли.
Цікава вона тим, що не помирає, а доповнюється фактами яких, можливо, не було і живе й досі, як гарна казка про любов.
Це трапилося наприкінці літа року…
Колись давно проїжджали цигани мимо нашого села. Рухалися вони зі сторони с.Ганівки, просторим степом та й зупинилися в Іванівці, біля річки на місці на теперішнього стадіону. (с. Іванівка, Херсонська область, поки що Високопільський район)
Чоловіки, під керівництвом барона, споруджували шатра, а жінки пішли по селу ворожити та добувати їжу, дітлахи зі старими бабцями бігали по табору, а більш дорослі дівчата й хлопці розташувались на пригорку й співали під гітару пісні.
Всі вони були молоді, гарні – циганська кров давала про себе знати в кожному із них. Та все ж таки серед цього гурту виділялася одна юна циганочка, вродлива немов Помпея — Богиня суму та жалю. Її одяг: колоритний, яскравий та грайливий ще більше підкреслював її гнучкий стан та циганську красу.
Виділявся із цього гурту і молодий циган, з довгим волоссям, одягнений в червону сорочку, гарний і гордий, немов сам диявол.
Розповідали люди, що дівчина була дочкою циганського барона, а юний циган – син одного заможного цигана табору.
Йому було 18 років, а їй 16. Життя і любов тільки зароджувалися. У нього сильні відчайдушні почуття, у неї – несміливі, проте чисті та сповнені мрій та сподівань.
На той час у селі оселився одинокий циган з молодим сином, був він кузнець, звідки взявся ніхто не знав. Проте справу свою знав добре та й до інших робіт мав неабиякий хист. Син допомагав батькові у кузнечній справі, умів виковати всяку річ. Якось до кузні приїхав, зі своєю дочкою і барон, підкувати свого коня.
Тьохнуло серце у хлопця, коли він побачив юнку, мов квітка, циганочку. Мов чарівник, впорався він зі своєю роботою. Барону сподобалась робота молодого кузнеця, та й донька не зводила з нього захопливого погляду. В знак подяки запросив барон юнака до табору. Батько, ніби відчував недобре, довго вагався: пускати чи ні? Та циганська натура перемогла. Він дозволив хлопцеві піти.
Село оповів вечір, тихий, спокійний. Була неділя на Івана-Купала. Табір відпочивав. Жінки готували нехитру циганську їжу, молодь збиралась до багаття – над табором линула музика. Навіть собаки в селі замовкли, зачаровані відлунням. Люди з села сходились і здалеку поглядали на життя циган, яке здавалося безтурботним і галасливим. Але в усьому відчувалася тверда рука барона, який вправно керував.
Поволі стихало в шатрах. У небі світив повний місяць. Уже за північ молоді цигани біля багаття співали пісень. Раптом гучніше заграли музики. Це юна циганка забажала танцювати. Своїм запальним танцем вона запрошувала у круг хлопця-кузнеця. А він стояв і не міг зрушити з місця зачарований її вродою. Неподалік, зціпивши зуби, переповнений злістю спостерігав молодий циган.
І не витримав, пішов у танок, до неї – своєї мрії. Та вона, немов змія не давалась йому до рук, грайливо дивлячись в очі кузнецю танцювала, так що аж дух захоплювало.
І раптом стихли музики, затих люд, що зібрався на галявині. Зайшов за хмару місяць, померкло все навкруги віщуючи біду. Молодий циган, засліплений ревнощами, витягнув з ножен ніж підскочив до дівчини, схопив її за волосся і різонув гострим лезом по білій шиї. В моторошній темряві кров здавалася чорною.
Виглянув із-за хмар місяць і освітив цю страхітливу картину. Над дівчиною схилився кузнець…
Поховали її на найвищому місці, на горі.
Могилу накрили величезною кам’яною брилою, яку кіньми притягнули сюди аж із Кропив'яної балки. На похороні були тільки цигани, вони навіть і на тризму не підпускали до себе наших людей.
Грала музика, та тільки була вона сумна та жалібна. Тіло дівчини було закутане в білий саван, як знак чистоти та непорочності. Циган, який скоїв це десь зник його більше ніхто не бачив…
Люди кажуть, що в ніч на Івана — Купала, його тінь з’являлася і ходила навколо могили то наближаючись, то зникаючи. Чути було стогін та повний жалю плач. Та після війни та по цей день мариво зникло. І стало тихо…
Ось така сумна легенда про Циганську могилу живе й понині. Правда чи ні, ніхто не знає. Та тільки такий цікавий факт існує: декілька разів, уже в наш час, під час сільськогосподарських робіт, камінь, яким накрито могилу, хотіли перетягнути трактором на інше місце.
Та все марно – циганка вірно його стереже…
Фото з сайту pixabay.com