Розповідь родзілю на декілька частин, адже матеріалу дуже багато для одного посту.
Після Другої світової війна в Україні не припинилася. Ще протягом майже одного десятиліття після її офіційного завершення тут тривала запекла боротьба між УПА (згодом збройним підпіллям) та сталінською репресивною машиною. Статистика жертв серед учасників та прихильників українського визвольного руху за 1944–1953 роки сягає близько півмільйона осіб. Радянськими органами держбезпеки було заарештовано – 134 тисячі осіб (більшість були членами ОУН), знищено (загинули у боях та були розстріляні) – 153 тисячі (найбільшу частину становили вояки УПА, решта – підпільники) та депортовано – 204 тисячі осіб (переважно сім’ї учасників визвольного руху, а також співчуваюче цивільне населення).
Полонених повстанців та підпільників очікував слідчий процес з усіма його складовими: камери, допити, тортури, провокації… Після завершення слідства, якщо вироком була смертна кара, в’язня розстрілювали у спеціальних камерах. На час 1947–1952 років смертну кару скасували, відтак найчастішим вироком стало ув’язнення на 25 років у трудових таборах. 
1948 року у системі ГУЛАГу з’явився новий вид ІТЛ – «особлаґ», тобто спецтабір. У травні цього року постало 12 особлаґів, найбільші з яких № 2 – Горлаґ у Норильську, № 4 – Степлаґ у Джезказгані, Казахстан, № 5 – Берлаґ у Магадан, № 6 – Речлаґ у Воркуті, № 7 – Озерлаґ в Тайшеті Іркутського краю та № 8 – Песчлаґ у Караганді, Казахстан. Ліміт місткості спецтаборів встановили у 145 тисяч в’язнів, однак вже за два роки арештантів було понад 275 тисяч. 
(Лаґпункт біля копалень ім. Матросова (до 1953 р. називалася ім.. Берії), спец табір № 5 ‑ Берлаґ (Колима), 1956 р.)
Це були табори суворого режиму, в’язні яких примусово працювали на будівництвах заводів та у видобувній промисловості в нелюдських умовах: 12-годинний робочий день, фіксовані норми виробництва, котрі за вказівкою бригадира слід було доробляти у позаробочий час під пильним оком озброєних конвоїрів. Плюс до цього свавілля адміністрації та охорони таборів, знущання кримінальних зеків – «урків», часто спеціально нацьковуваних на “політичних” табірною адміністрацією.