Ми намагаємось гуляти, хоч у мене й гіпс. Давід мене зустрічає прямо біля дому і ми йдем на річку. Він зазвичай плаває, а я сиджу в телефоні, хоча цього разу я просто дивилась на захід сонця. У Черношицях незвичайно тихо, як для мередмістя Праги. І незвичайно безпечно, як для людини що виросла у Києві. Ми розвели (він розвів) багаття на березі річки, вже стало темно і ми пекли сир, їли його з хлібом та помідорами. Я думала про мир, і про страх, і сміливість. В тому числі сміливість поїхати сюди в невідомість, і як вона дарує мені такі теплі та спокійні вечори тепер.
Звісно, велика невизначеність: де жити, як справлятися з усіми задачами, як нормально вивчити мову, як не збанкрутувати орендуючи кімнату, як тягнути дві магістратури... Але поки гіпс -- можна не хвилюватися. Бо в мене лапки, я не працюю)
