Російське вторгнення на територію України в лютому 2022 року змінило плани багатьох людей, в тому числі й митців. «Мистецтво поза політикою» — цілком застаріле (а часто — маніпулятивне) гасло. Сучасне мистецтво бачить, розуміє і плекає свою політичність.
Кожен українець відчуває свою роль у подіях, які відбуваються в його країні, або принаймні має чітку позицію в цьому питанні. Мій персональний світ також зрушився і теми, що цікавили раніше – стали менш актуальними. Відчуття втрати стало провідним, а виразити його стало природньою потребою.
Шукаючи та аналізуючи можливі способи розповісти про свій біль, я знайшла низку творів відносно сучасного мистецтва (здебільшого кераміки), в яких так чи інакше ця тема озвучується. Це праці Ай Вейвея, Клари Твомей, Вендули Радостової, Джурі Кім та низки митців напрямку авто-деструктивного мистецтва. У більшості випадків, коли митці застосовують деструкцію виробів у своїх роботах – вони говорять про зникнення або занепад культури, цінностей тощо. Вони використовують традиційне мистецтво як один із важливих медіумів, через які можна донести свою думку.
В українському просторі я знайшла доволі яскравий, і тим не менш самобутній та цікавий медіум – косівську мальовану кераміку, яка має особливість – її глазурі дуже сильно течуть. Потенційно, ця естетично-технологічна характеристика могла би стати на службі в темі зникнення, втрати, «утікання крізь пальці». Було вирішено заглибитися в цю тему детальніше, що привело до дослідження, яке представлене в моїй науковій роботі «Витоки естетики та технології косівської мальованої кераміки».
ЛИСТІВКА З ДОМУ
В часи війни ми переживаємо втрату дому в персональному та загальнонаціональному вимірі, і тому ідея дому займає сакральне місце в нашій системі цінностей. В даному контексті втрата, про яку говорю в своєму творі, може широко трактуватися як зникнення базису нормального життя, впевненості, здобутків, соціального статусу і навіть родини.
Потоки фарби, що втікають з поверхні виробів, стають вираженням моєї ідеї. Нарешті тут глазур стає самодостатнім актором, що виражає ідею твору своїм неконтрольованим рухом. І якщо контури малюнку можуть бути трактовані як реальний світ, тоді кольорове наповнення могло би відповідати за світ ідей, спогадів.
Я працюю з історіями людей про їх втрачений дім. Знищені будинки або місця, куди вони більше не можуть повернутися. В роботі представлено історії з різних міст та селищ України. Це і приватні домівки, і публічні простори: музеї, ліцеї, університети тощо. Вони викарбувані методом ритування на кожній тарілці. Стиль письма відсилає до Скоропису XVIII століття. Відомо, що косівські майстри-керамісти XIX ст. називали техніку ритування «письмо писати», і тут назва справді відображає процес буквально. Всі тексти розташовані за одним принципом, адже вони такі подібні між собою, що могли би стати одним спільним полотном.
Вироби сформовані за традиційною методикою на гончарному колі. Кругла форма мисок відсилає до «планети одного дому» і покликана замкнути світ одного переживання як самодостатній, але і драматично ізольований у втраті. Після випалу дім розпливається, як міраж, залишаючи лише натяк та пам’ять.