Наступний мій допис в підтримку ініціативи 
Байдужі оку всі ці кольори потрійні:
по три відтінки в кожній сині й жовтизні.
Цій осені й на понюх, мабуть, не потрібні
художники ні імпортні, ні вітчизні.
Палітру – на кілки! Похідний столик вийде.
На пензлі, мов на шампури, нижи й нижи,
нахромлюй ці кровоточиві краєвиди
з усіх відтінків сині, черні й жовтизни –
і розкошуй до одуру, втішайсь до впаду,
бо вже ніщо, крім німоти, не зап’янить:
слів одцуравсь магнітний шерех листопаду,
як блудниця, земля пустилась в бур’яни.
В лісах півжмені жолудів, в полях – ні стогу,
шосейкою бредеш, а чи никавши навпростець,
цій осені, як і вітчизні, що із того,
голота ти бездарна, може, чи митець,
чи вихилив до дна, чи лиш надпив із кварти
цикуту кольорів – у всьому винен сам.
Віджив і не збагнув: чогось у світі варте
лиш те, що – відрубавши руку,
ти не написав.
Володимир Затуливітер
Існують місця, які не можливо охопити якимось, так би мовити, наскоком. Приїхати на день і все оглянути, перейнятися їх атмосферою. Одним із таких місць для мене є Бучак та його околиці. Вже стільки разів тут бував, в різних місцях, в різні пори року. А все одно постійно відкриваю для себе щось нове. Кожного разу ніби як вперше тут.
Зона кликала його. Українка знаходилася на тій же дорозі, що й поворот на Бучак — уздовж траси на Канів. Федору уявилася Зона о цій порі — біла тиша навколо, Дніпро під кригою, лише
ворони струшують сніг із гілок. Хотілося туди, хотілося наповнитися тією енергією,
близькістю чарів, присутністю чогось позамежового.
Любко Дереш, "Спустошення"