Що у мене викликає справжній естетичний захват в Європейських країнах, так це відсутність високих дебелих парканів між приватними будинками. Ти можеш бути мільйонером чи простим робітником і жити поруч, але вас об'днає відсутність паркана.
What causes me real aesthetic delight in European countries is the absence of high fences between private houses. You can be a millionaire or a simple worker and live next to each other, but you will be united by the absence of a fence.
Але умовний кордон між домогосподарствами, як правило, позначається якимось зеленими насадженнями, що створює затишок і красу як для господарів, так і для звичаних перехоших, які милуються зеленою красою проходячи повз ваш будинок.
But the conventional border between households is usually marked by some kind of green space, which creates coziness and beauty both for the owners and for ordinary passers-by who admire the green beauty passing by your house.
В Україні теж колись були відсутні паркани між дворами, максимум міг бути плетений тин на якому завивався хміль або інші рослини, що створювали відчуття живого зеленого загородження. Але при радянській владі почали з'являтись якісь незрозумілі будівельні норми, в яких наявність капітальної огорожі була обов'язковою, а тому люди, не маючи чітких роз'яснень щодо вигляду такої огорожі - будували її хто з чого міг - з фарбованого металу, цегли, металевої сітки або дерева. В результаті українські міста і села втратили свою домашню естетику, і обросли суцільними відверто негарними парканами.
In Ukraine, too, there were once no fences between yards, at most there could be woven mud on which hops or other plants curled, creating the feeling of a living green fence. But under the Soviet regime, some incomprehensible construction regulations began to appear, in which the presence of a capital fence was mandatory, and therefore people, not having clear explanations about the appearance of such a fence, built it from whatever they could - from painted metal, bricks , metal mesh or wood. As a result, Ukrainian cities and villages lost their homely aesthetics, and were overgrown with solid, frankly ugly fences.
І коли сьогодні їдеш українськими селами, будинки яких ховаються за глухими високими парканами, то мені в очі кидаються так звані зелені забори, які на фоні панування того профнастилового жахіття сяють промінчиком краси та затишку. Високий паркан в українців має бути в одному місці - на кордоні з росією, а всередині країни ми маємо бути відкриті один до одного, так, як було колись і так, як є нормальним для європейців.
And today, when you drive through Ukrainian villages, the houses of which are hidden behind deaf high fences, the so-called green fences catch my eye, which shine a ray of beauty and coziness against the background of the dominance of that corrugated iron horror. Ukrainians should have a high fence in one place - on the border with Russia, and inside the country we should be open to each other, as it was once and as is normal for Europeans.