Сьогодні вирішив поїхати до Києва на роботу електричкою. Тим паче запустили новий експрес-маршрут Васильків-Київ-Васильків, всього з парою зупинок, що скоротило час в дорозі фактично вдвічі, замість 1 год. 10 хв, тепер електричка їде 37 хв.
А до того, ще й поставили на маршрут новенькі состави з м'якими кріслами та !!!працюючими туалетами!!! Принаймні, так кажуть люди. От і закортіло самому "помацать" )
Але за сніданком чогось орієнтувався по часу не на годинник мобільного, а на духовці, що й стало моєю роковою ранковою помилкою. Годинник на духовці відставав на 5 хв. Зрозумів я це вже виходячи з дому, контрольно кинувши оком на екран телефона і трохи розгубився - "Та ну"!
Але для перестраховки вирішено було змінити розмірений крок на легкий біг. Вже підбігаючи до залізничного переїзду, недалеко від якого розташована платформа, побачив що той закритий, а це ознака того, що електричка вже поруч. І справді, повернувши за ларьки побачив, що електричка вже на платформі. Ну і тут я згадав як бігав 100-метрівку в школі, рівно така відстань мене відділяла від потяга.
Віддаю собі належне, пробігся я на відмінно, але на фініші мене зупинила тьотя-касирка з комплекцією боксерки, плавчині і важкоатлетки одночасно. Вона з неймовірною насолодою, розміренно, підкреслюючи кожне слово промовила "чарівні слова" мого ранку - "Іді купляй білєт". Машиніст, розуміючи що пощади від тьоті я не отримаю і буду змушений витратити пару хвилин в касі, співчутливо розвів руками, показав мені жестом на свій годинник на руці, типу "в мене графік" - зачинив двері і рушив.
Ооо, як я кайфанув від цього фонтану емоцій, що мені довелось пережити менше ніж за хвилину: впевненість, безстрашність, обнадійливість, розчарування, приниження, гнів, лють і релакс. Я подякував тьоті-шафі за її героїчний вчинок. Думаю, вона пишалась собою до кінця робочого дня. А мені довелось тіліпати до маршрутки, ну і по дорозі зфоткав ще електричку з Києва, яку ми жартома називаємо "скотовозка" і через це давно вже нею не їздимо.
