Слов'яни визнавали у людині особливу сутність, звану душею. За краледворським рукописом, у вбитої людини душа виходила з горла, літаючи, пускалась по деревах, тоді Морена супроводжувала її у чорну ніч. Таким чином зображався кінець людини. Від Нестор Літописця та арабських письменників ми знаємо, що слов'яни спалювали своїх померлих, а попіл ставили у посудинах на стовпах вздовж доріг і творили тризну, чи поминки на честь покійного.
Свята на честь померлих, які співпадають навесні зі святкуванням оновлення природи, молитви за померлими, свідчать, що у слов'ян побутували уявлення про потрйбічне життя. Від Нестора та Льва Диякона ми дізнаємось про те, що за порушення присяги людина в наступному житті буде рабом. У давні часи під час помилок лили вино на могилу і ставили страву - з дією думкою, що все те дістанеться покійникові.
І досі люди використовують багато язичницьких ритуалів у похоронній традиції. Ну, наприклад: виставлення меду чи молока при тілі покійника, посипання маком хати, з якою принесли померлого, кладіння солодощів на могилу і т.д. У деяких місцинах практикують грушку чи ігрушку- тобто, коли хлопці при покійникові забавляються казками, загадками, пильнуючи його протягом ночі.
Таким чином, смерть зовсім не означала кінець існування людини. Слов'яни, однак, не мали певного місця для душ померлих. Покійники, за народними уявленнями, не приходять із тьми і пекла, а вилазять як упирі й упириці, з труни й з’являються невідь звідки. Одні чинять людям зло, інші просто бродять без будь-якої мети світом і не знаходять собі притулку. Із усіх таких повір'їв, яких є безліч, видно, що навряд чи було певне місце для мертвих душ, але віра про те, що життя після смерті існує- безперечно.
Душі по смерті переходили в дерева, у птахів і відгукувались на поклик людини, чи прибирали попередній свій вигляд. То не був досконалий мітемпсихоз, а тільки недосконалість уявлення про рай і пекло після смерті, однак було вірування про нове життя, про повернення й оновлення.
Слов'яни вважали, що звірі не мають душі-тільки пару. Як зарити або забити звіра- то пара вийде, розвіється, та й все. Тому звіра було не гріх різати або вбивати , а людину- навпаки, бо у неї душа є, наче. Гріхом також було називати людську душу парою , наприклад, у сварці: " Ти пся паро" або ж "Зараз тут з тебе тоту погану пару випущу". За це людина несла великий гріх, бо вважалося, що не людину образила, а самого бога, бо він їй душу дав. Ось так.
(Картинка з інтернету)
