На світанку виникнення людських спільностей людина, не розуміючи значення смерті і не відрізняючи її від тимчасових позасвідомих станів( млості, сну, правця), намалась розбудити мертве тіло уколами, побоями, докорами, наполегливими закликами, звідки пізніше розвивалося похоронне голосіння, а також пропонування трупові їжу або ж насильно годувала його, звідки веде початок загальнолюдський звичай залишити їжу та напої у домовинах мерців, влаштовувати бенкети і жертвоприношення за їх участю.
Окрім їжі, людина оточує своїх небіжчиків ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними одяг, зброю, прикраси тощо.
Таким чином, ща народними віруваннями, мерці, продовжуючи існувати в матеріальному, більш-менш зміненому вигляді, перебувають у постійному і тісному контакті з близькими і взагалі з реальним світом. Лише згодом відвідини мерців починають обмежуватись певною порою року та певними категоріями осіб.
За українським народним повір'ям, мерці збираються у церкві в чистий понеділок і на Великдень. Як описує козачка Марія Кривоносова із села Литвяки, Лубенського повіту: " На одіянні(діяннях), як дочитуються до Христа, задзвонять на утреню, обходять удосвіта з процесією. Ідуть тричі й церкву замкнуть замком. Тоді мертвяки в церкві , а як батюшка чита на рундуці або дзвіниці молитву, тоді вони виходять із церкви, оддаляються".
Взагалі, за народними віруваннями, усі мерці воскресають на світле свято(Пасху), бувають у церкві і, невидимі, залишаються у хатах родичів до проводного понеділка, який через це і зватися проводним.
У Лубенському районі їм лишали паску. Мерці перебували у рідних також напередодні Різдва і на поминках. До мерців, які відвідують цей світ незалежно від святкових чи поминальних днів, належать: упирі(тобто чаклуни, яких зреклася церква), вовкулаки, самогубці. Так, ща описами, дівчина, яка зреклася віри, вставала вночі з могили і гірко плакала. Не мали спокою в могилі також і прокляті батьками діти: проклята ними дівчина зупиняла вночі перехожих, а запорожці, за однією з легенд, мусили всю зиму годувати померлого поповича, якого ще до народження прокляла власна мати. Буслаєв у своїй роботі "Доля жінки в народних книгах" описував: " Родителі, що прокляли дітей, ходять до свиней із дітьми і лижуть корито. Ходять і ті, котрих не поминають. У народній оповіді, що записана мною на Лубенщині, померла дівчина після смерті рік служила наймичкою, щоб заробити поминальний обід".
Певна частина казок про блукаючих мерців- паралель до гоговіського "Вія" - зображує сутичку померлої відьми з хлопцем, що читає молитву над нею в церкві. Казки ці можна знайти у збірниках Афанасьєва, Манжури, Іванова, Грінченка.
Мабуть, небажаність відвідин саме цієї категорії мерців і викликала обереги від них. Для того, щоб довідатись, чи не відвідує мрець певне житло, українці притрушували долівку попелом. Іще жило, куди ходять мерці, обсипали і обкурювали зерном із снопів, що стояли на покуті перед Різдвом. Також на вікно клали шматочок заліза. А на Харківщині, щоб запобігти появі мерців , хату обв'язували валом, що його спряла дванадцятирічна дівчинка. Ще одним способом захиститися від духів, будь закидування могил самогубців гілками. На Волині навіть кришку труни робили з осоки(саме нею можна "вбити" мерця).
Саме по ось таким "традиціям", повір'ям і забонам можна споглядати як наші предки сприймали такий природний процес, як смерть.
(Картинка з інтернету)
