У народу нема ясного погляду на те, звідки береться душа: одні думали, що вона бере початок від матері немовляти і в той час входить у тільце, коли немовля перший раз порухається. Інші вважали, що душа походить від бога, але де ті душі побувають, що мають прийти у наш світ нікому не відомо.
Не було також і ясного погляду на місце перебування душі в людському тілі. Одні припускали, що вона сидить в голові або ямці під шиєю. Інші натомість вважали, що душа криється у крові, грудях, печінці чи навіть під правою піхвою.
Коли людина помирає, тоді душа лишає тіло. Вона, говорили, виходить крізь тім'я, яке тоді відкривається, і як би хто тримав руки на тій ділянці тіла, почув би як душа виходить. Може також виходити через рот у вигляді пари.
Вигляд душі може бути різнорідним. Зазвичай її представляли як маленьку людину з чистим та прозорим тілом, або як дитину з крилами. Хоча, іноді душа приймає зооморфний вигляд: біле ягня, золота пташка і т.д.
Душа зв'язана тісно з людиною і живиться так само як і вона, але не самою стравою, а лише парою, що йде з неї. Душа росте і розвивається разом із людиною. По смерті тіла отримує свій давній вигляд і живе далі так, як за життя людини.
Однако, за гріхи душа набувала іншого вигляду, не людського. Онищук у своїх матеріалах до гуцульської демонології описував так: "Коли чоловік курить люльку в неділю до служби божої, то його душа перейде в кінську голову і буде в млаці покутувати; як плював при куренню, то й там буде душа слинити. За нечистоту душа переходить у безрогу або шкапу. Коли в першу, то добре, бо швидко спркутується: свиня поживе з чотири роки, її заріжуть- і душа вільна. У шкапі ж мусить довго бідувати".
За життя людини, душа тримається її постійно. Покидає його лише у сні. Таким чином, коли сниться сон, що ти далеко від свого місця побуту, то душа зараз дійсно там, а тіло лежить на тому місці, де ти ліг спати.
На похороні душа супроводжує тіло на цвинтар, а опісля прилітає до хати вечеряти. Пізніше уже навідується у ті дні, коли її поминають.
Та попри все, душа після смерті тіла не показується ніколи, хіба що відбуває покарання за якісь гріхи. По смерті людини, душі перебувають дуже далеко, у домі, який збудував Соломон, і моляться там день і ніч богу. Туди впускають їх без усілякої перешкоди, але назад не випускають, аби нікому не розповідали, що там відбувається. Щасливим душам добре: вони сидять за накритими столами, де їжа та напої ніколи не закінчуються. Душі грішників, натомість, мучаються у пеклі і голодують, бо годували їх там тільки золою. Ось так думали наші предки.
Також наші предки вважали, що деякі люди мали по дві душі- крім власної ще й нечисту. То, так звані, опирі-дводушники. Як така людина помре, то своя душа з нього вилитить, а нечиста лишиться, тому тіло не матиме спокою, а буде перевертатись у гробу.
Варто зазначити, що у кожному регіоні уявлення та традиції мали свої особливі ознаки, що є дуже природно та корисно для розвитку культури уцілому.
(Картинка з інтернету)
