Міфологія стародавніх українців дуже цікава та самобутня. На жаль, їй приділяють не таку велику частину уваги як хотілося б. Тому, я хочу поділитися тією відомою мені частиною знань про вірування наших предків, а саме про їй уявлення про потрйбіччя.
Почати, звісно, потрібно із "бази"- смерті.
Смерть уявляли собі зазвичай старою, сухою бабою з косою. Коли вона стане в ногах хворого, він виздоровіє, коли у головах і махне ще косою, він зараз умре. Часом Смерть показується у постаті жінки в білій плахті, завиненій цілком із головою, або пані, одягненій біле, яка куди йде, лишає сліди за собою, бо обсмалює траву й зела, а нарешті підноситься догори й відлітає.
Часом, коли смерть приходить, дає знак людям: приміром, дряпає по шипках, від чого лишаються сліди, як би по діяменті, коли ним потягнеться легко по склі; часом стукає до вікна і кличе людину по імені. Коли кликаний обізвиться- відразу ж помирає.
Зі смертю людина пов'язувала багато містичного, наприклад, різні повір'я та прикмети, що пророкують смерть, навіть сни. Все це якоюсь мірою збереглося до наших днів, люди ще пам'ятають давні повір'я, хоч і не обов'язково вірять їм. Ось наприклад:
▪️Якщо собака виє і мордою до землі припадає, то хтось помре.
▪️Якщо сниться, що побудував нову хату, то комусь "побудують" домовину.
▪️Коли курка співає, буде мрець.
І так далі. Таких забобон, насправді, дуже багато.
Також багато традицій було і коли смерть уже "прийшла" до людини. Так, у момент "відходу" запалювали свічку і лампадку, закривали дзеркала, які є в хаті. Не можна було голосно говорити, кричати, плакати. А ще розв'язували всі вузли в хаті, щоб і в покійного в душі вузли порозв'язувались. Також, коли у селі був покійник, не можна було нічого сіяти, садити, чіпати насіння, саджанці, квашені овочі, солити огірки чи капусту на зиму, бо посіяне в землі замре, а засолене пропаде. Не можна було підсаджувати квочку, гуску або чіпати яйця, бо позамирають плоди.
Коли проходили похорони, велике значення мали пісні. Покійного обов'язково відрядили в останній путь із зворушливими, жалісливими піснями або "плачем". Співи над померлим продовжувались усю ніч, аж до ранку. А наступного дня копають могилу, тешуть труну, хрест.
Варто згадати, що часом Смерть стояла у зносинах із людьми. У одній народній легенді один бідняк запрошує її, приміром, у куми, а та, в свою чергу, приймає запрошення, і виучує свого похресника виліковувати людей від недуги. Так що, бачимо, що Смерть у деяких випадках несла не тільки негативну роль у людській свідомості. А можливо це лише спроба заспокоїти себе і свій внутрішній страх смерті.
Звісно, що вірувань, легенд, забобонів набагато більше, але це та елементарна частинка того, як наші предки смиймали смерть.
(Картинка з інтернету)
