Хвиля декомунізації починає зачіпати все більш неоднозначні постаті та об’єкти. Недавно, суспільний срач піднявся стосовно київського письменника Миколи Булгакова (того, що автор Майстра і Маргарити). Ще більш недавно, срач піднявся навколо Миколи Островського, шепетівчанина, автора “Як гартувалась сталь”. Тихий срач, майже безшумний. Я нічого не бачив про знесення пам’ятника Островському у інфополі.
Але я сам із передмістя Шепетівки, і мені про новину написала мама, тому я вирішив відгукнутись більш-менш публічно.
Де у “відміні” радянських постатей українського походження лежить чітка межа? А межа то десь лежить. І це питання не риторичне.
Для України, українців, і української культури, Лєнін, наприклад, це випадковий член з гори, який скористався періодом революцій, щоб заново окупувати Україну після Російської імперії. І коли він “падав” по всій Україні після Майдану, це було цілком заслужено.
Я уже тоді, однак, сам про себе був за збереження пам’ятника (точніше, в Шепетівці були і пам’ятники і бюсти), але за перетворення його в об’єкт вільного знущання і вандалізму. На ньому би дуже швидко з’явились написи типу “Кат”, “Вбивця українського народу” і таке інше.
Хтось із моїх односельчан у відповідь на моє емоційне засудження Лєніна, спитав, що конкретно він (Лєнін) мені такого зробив. І в мене була відповідь, конкретно мені Лєнін опосередковано влаштував розстріл мого улюблено письменника Валеріана Підмогильного (і не єдиного вбитого у той період, який так і називається, “Розстріляне Відродження”), кращого автора психологічної прози, якого я знаю. Конкретно я недочитався десятків хороших книг (чи перекладів, якими він теж займався). На час розстрілу, Підмогильному було 36. Він почав писати з 16-ти і за роки творчого життя видав том своїх прозових художніх творів товщиною з біблію.
Це якщо не вважати два Голодомори, які пережила бабушка, шкодою конкретно “мені”.
Лєнін — ворог і чужинець, в цьому не може бути сумніву. У Києві Лєніна дуже добре увіковічнили у формі цитат під Свічею Пам’яті жертв Голодоморів. Ми могли б так само, не знести Лєніна в Шепетівці, а додати поруч список його “заслуг”. А Островський?..
Я читав “Як гартувалась сталь” у підлітковому віці, і не бачив там нічого антиукраїнського. Можливо, мені потрібно перечитати заново. Так, я чув, що він належав до компартії. І Булгакова читав. Мені його фельєтони здались цілком собі антирадянськими.
Але пропоную подумати от над чим. Фаріон, наша “улюблена” західна українофілка, авторка мемів, та легендарна вчителька Азірова, теж належала до компартії, в чому її з особливим задоволенням “викривають” всякі Іванови і Петрови.
Фаріон популяризувала українську, до того як це стало мейнстрімом.
Можливо, вона зараз наверстує упущене під час радянської окупації. А новочасні патріоти втоптують її в гівно, виказуючи тим, що її робота непотрібна і вони б певно самі справились.
Подумайте, на що пішли ваші прабатьки, щоб вижити під час радянської окупації і через що вони пройшли. Моя бабушка, наприклад, добре пам’ятала другий Голодомор і млинчики з лободи. Як її старший брат ходив по снігу 9 кілометрів туди і назад, щоб продати випічку з жменьки борошна, а на гроші докупити борошна, і так раз за разом, щоб велика сім’я вижила. Він ходив голодний і сам нічого з тих булочок не їв.
Ми цього, звичайно, не пам’ятаєм, ми цього не переживали, і ми тому дещо надміру геройствуємо у боротьбі з усім комуністичним, переоцінюючи, можливо, свою власну поведінку в умовах репресій — якби ці репресії були.
Це не буде порушенням приватності, сказати, що моя бабушка теж працювала в структурі партії — бо бабушка померла, учора був поминальний день, до речі. Одного разу на заході України її перестріли бійці ОУН і вона відмазалась тим, що учителька. Правда, вона була вчителькою, викладала історію та математику, працювала директором школи. ОУНівці не чіпали вчителів. А могла б відкрито виступити проти влади або просто “мати довгий язик” і відправитись на Соловки, без проблем. Чудово.
...красивий пам’ятник, між іншим. Десь у 2010 під ним на сонечку грілися емо.
А десь за порєбріком потирає руки русня, пишучи заголовки типу “вєлікій русскій пісатель Ґоґаль”, “ вєлікій русскій пісатель Булґакав... Астровскій...”, “велікая русская княгіня Анна Ярославна”, і так далі, в рамках стратегії присвоєння української культурної спадщини. А щодо українських діячів запускають та підтримують інфобомби, типу “Кравчук — зрадник, він віддав ядерну зброю”, “Кучма — зрадник, спричинник кучмізму, убивця Ґонґадзе”, зрадники і зрадники, і Мазепа — зрадник, і Фаріон, і бабка моя, і Порох, і Зеля, і Аваков, і Корчинський, і хтозна хто ще. І на нашому ліберально-анархічному ґрунті це дуже приживається, на жаль. Аж дивно, що топорна класика імперіалістів “розділяй і владарюй” тут неочевидна.
Так піднімімо ж келих... за два українця... і три гетьмана.
Ілюстрація DeepAI.
