Бог є трансцендентним (поза можливістю безпосереднього пізнання). Для пізнання Бога не існує методики і системи знань, що гарантує досвід переживання Бога. Бог є Свобода і Чудо, тому Він спонтанно відкривається безнадійному грішнику або ж навпаки приховує Себе десятиліттями від найвідданіших аскетів. Між Богом та світом – безмежна прірва; Бог у певному сенсі є протилежним світу, протилежним будь-якому переживанню "я".
Текст вище – переказ частково змісту глави "Трансцендентне та імманентне" книги "Світ невечірній" Сергія Булгакова, російського богослова.
Я почав її читати до загострення війни з Росією і кинув, бо мене починало нудити від манери автора принижувати і висміювати із перших абзаців книги будь-яку не-православну систему богопізнання.
Я взявся дочитувати цю книгу вночі у поїзді просто заради того, щоб дочитати, але дуже скоро мене знову почало фізично вивертати. Якщо ви не помітили, що не так із моїм першим абзацом (переказаним з тої книги), поясню. Думка автора, Булгакова, містить логічну хибу, через яку можна уже і не брати до уваги твердження, що йдуть вслід.
Говорячи, що "Бог не належить до осяжного досвіду" автор визнає, що сам не має грунту під ногами, аби говорити про Бога. Людський досвід завжди обмежений переживанням "я" і переживанням світу – це безпосередні, імманентні переживання. Але автор, означивши Бога "поза досвідом", самовпевнено бере на себе відповідальність описувати Бога все-таки як доступного для людського досвіду.
Автор ще застерігав богошукачів не йти шляхом "окультного" богопізнання, тобто механічного накопичення знань, яке "тільки віддаляє від Бога", або "точно до Нього не наближує".
Іншими словами, автор показав, що йому доступний недоступний для людини досвід. І, як нічого й було, продовжує: після переживання Бога (яке секунду тому в нього було то недоступним за визначенням, то чудесним, то спонтанним), людина починає бачити Бога в безпосередньому, імманентному світі. Починає бачити. Бо Він там завжди був. Завжди був досяжним, безпосереднім, "ближче до нас, ніж ми самі".
Далі, найкращим визнаним засобом "вийти за межі себе", тобто вийти за межі безпосереднього, імманентного досвіду, є молитва, а конкретніше, Ісусова Молитва, "умное делание". Ви пам'ятаєте, автор писав, що нема механічного, конкретного шляху богопізнання? А сам автор, видно, забув. Уже є.
Далі йде порівняння Россії з Візантією в дусі справжнього "неославянофіла" і щось про ім'я Бога, яке є "мостом" між трансцендентним та імманентним, між самим Богом та світом, якого ще секунду тому, у самого автора, не було, і де була "прірва". Хорошим політиком був би батюшка. І богослов очевидно він – вищого класу. Коротка пам'ять, це корисна риса для і виборця, і для середнього православного.
Важко описати, який рівень ненависті я відчуваю до подібних "богословських" текстів. Таке "богослів'я" вариться в різних пропорціях на лютій брехні, невігластві, нездоровій заквасці з імперіалізму, приправлене гострою зловонною ненавистю до всіх інших традицій, і подається з давким прісним гарніром авторського пустослів'я, самолюбування, показового знання європейської школи філософії. Головне, претензія на духовність і глибоке розуміння "трансцедентного".
Чи варто мені далі продовжувати читати цю книжку?