На вечорницях виник і поширився унікальний тип жартівливих народних оповідань - небелиці. Хлопці, як правило, вигадували такі оповідання "на ходу", вражаючи тим самим дівчат своїм почуттям гумору, фантазією та "підвішаним язиком". В епоху відсутності джерел інформації, можна тільки дивуватися, як прості сільські хлопці вміли складати такі неймовірні оповідки, та ще й розказати їх так, неначе то є правда.
Дослідникам вдалося зафіксувати деякі зразки небелиць.
До вашої уваги небелиця, складена одним з інформантів в першій половині ХХ ст. на Київщині - Свиридом Галушкою, і яку записав та опублікував у своїй праці "Звичаї українського народу" (1958) видатний український етнограф - Олекса Воропай:
"...Виліз я на вербу, а верба висока. Ото я й почав ще далі лізти: ліз, ліз, та й аж на небо виліз. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі своєю дорогою. Коли слухаю аж це: телень-телень… Ну, думаю собі, — це чорти станового несуть,
дасть він мені на горіхи!» Під’їжджає ближче, дивлюсь, аж це сам благородіє в короні: в шлеях не простих, а золотих, та ще й загнузданий, мов жеребець. Письмоводитель на пристяжці — кумедія!..
А коні, бач. панами в кареті сидять — понадувалися, тільки очима лупають: чисте тобі панство!.. Я до них по жереб’ячому заржав: це так, як «добрий день» по-нашому, та й пішов собі далі...
Іду, дивлюсь: кум Грицько, що торік помер, в казані сидить, а в тому казані смола кипить, такий сморід іде, аж у носі крутить!..
Добрий день, — кажу, — куме, як ви тут, не змерзли?» — «Ба ні, — каже, — тут тепло, як на печі в гарячому просі!» — «А за що ж, — питаюся, — вам кара така?» — «За те, — каже, — що в панів за ланового був». «Хай йому біс, — думаю, — не піду більше до панів служити, бо ще мені те буде»...
Пішов далі, йду та йду... Дійшов до самісінького раю, а в раю річка сметани тече: така густа сметана, що аж сама до рота проситься. Над річкою — дерева, замість листя — гречані вареники; пухкі та свіжі, ніби тількищо з печі мати витягнули. Під тими деревами люди лежать, і, як тільки котрий їсти захоче — рота роззявив, а вареник з дерева та в сметану — бовть! Впірнув, перевернувся, а тоді прямісінько в рот; тільки встигай жувати. «Ось, — думаю, — життя. Це, мабуть, той сіцілізм (соціалізм), що про нього скубенти (студенти) з міста говорили».
Вирішив і собі до них пристати. Підходжу до крайнього — таке розплелося, що й дихати йому важко — питаюся: «Чи не можна, пане-брате, і мені коло вас тут прилягти?» А він — луп очима та й каже: «А ти хто такий, твій батько чим займався?» — «Та звісно, — кажу, — хлібороб». А він як визвіриться на мене: «Іди геть звідси, тут самі нероби лежать!...".
Дівчата із села Морочне (зараз Рівненська область), 1912 р.
P.S. Отак колись повсідаються на лавах - і слухають )
Джерело світлини