Ні кого вже зараз не дивує той факт, що “вєлікая імпєрія” завжди трималася на силі, приниженні людської гідності та зневаги до інакомислення.
З 1786 р. українські учбові заклади всіх рівнів, від шкіл до училищ та академій - поступово втрачали світський характер і, почали підпорядковуючись програмам російських навчальних закладів, які впроваджували казармений режим і вірнопідданський послух, перетворюючись на "царство різок і паль".
Офіційною нормою виховного процесу стало жорстоке поводження з учнями, особливо молодшої та середньої школи. За свідченням англійського дослідника В.Купера: "У гімназіях Київського учбового округу наприкінці 50-х років ХІХ ст. сікли щорічно від чверті до половини всіх учнів. У духовних учбових закладах було ще гірше, і били артистично, з насолодою... часто карали десятого, півкласу, весь клас".
Причин для покарань знаходилось безліч: за невиконання домашніх і класних завдань, за бешкети, прогули, ледарство, шибеництво, за нечемне поводження у церкві, за непослух, лайку, спробу втечі тощо.
Крім ляпасів, потиличників і стусанів, які вважалися звичайним явищем, існували регулярні демонстраційні процедури покарання, які діти називали “екзикуціями”.
Їх влаштовували в класі, шкільних коридорах або на дворі біля навчального закладу, обов’язково на очах однокласників та педагогів.
Для таких процедур, в кожній школі існувала посада інспектора або “цензора”, який слідкував за “навчальним процесом”, приймав рішення про покарання і сам його виконував.
Інструментами покарання були палиці, батоги, лопатки, але найпоширенішим засобом стала так звана “різка”, що виготовлялась з 10-15 тонких прутиків, метр завдовжки, зв’язаних у пучок мотузкою. Одної різки, зазвичай, вистачало на 10 ударів, а потім її замінювали на нову. В залежності від провини, кількість ударів коливалася від 1-3 до кількасот. Найтяжчим покаранням було 300 ударів, за втечу з учбового закладу.
А "стандартним" вважалося покарання в 12 ударів.
Серед інших “виховних заходів” в старосвітських школах відомі також “відправлення на Камчатку" чи "на Кавказ" (так називалась остання («осляча» парта), численні поклони, утримування піднятою рукою товстої важкої книги, позбавлення обіду і прогулянки у вихідний день, і навіть карцер.
На українських землях тілесні екзекуції доповнювалися моральними, часто пов’язаними з приниженням національної гідності. З XIX ст. українська мова була заборонена в школах України. За те, що вихованці "мужичили" (розмовляли рідною українською мовою), їх змушували, як злодіїв, носити на шиї дерев’яну колодку – так звану "ноту" або "картку" з вкладеним всередину журналом провин. Український письменник І.Нечуй-Левицький так описав як діяв цей інструмент насильницького русифікаторства у богуславському духовному училищі: "Щоб привчити учеників говорити повеликоросійській, позаводили в класах нотатки: то були дерев’яні дощечки з ремінцями, щоб надівати їх на шию. В дощечку вкладався журнал, в котрому були написані заголовки: "за мужичі слова" (тобто, українські), "як справить по-руській", "за лайку", "за сквернословіє". Кому чіпляли на шию ту ноту, той мусив підслуховувати, хто скаже українське слово або хто лаятиметься, потім записував у журнал українське слово і передавав нотатки. Це зробити було нетрудно, бо ученики всі до одного говорили по-українській..."
Отака вона, наука "рускава міра", і не випадково вже в ХХІ ст. Росія вирішила демонстративно "праучіть" всю Європу війною в Україні, тільки маючи в якості "кнута" армію з ядерною зброєю, та енергетичні ресурси в якості "пряника".
Малюнок "Суботнє покарання в гімназії", 1858 р.
Джерело світлини
