Вчора ми писали про важливість колись професії водовоза, преставники якої фактично забезпечували міста чистою питною водою. А як же ж численні колодязі чи навіть свердловини - спитаєте ви? А в тому то і була біда, що всі поверхневі грунтові води були забруднені нечистотами, які з численних вигрібних ям просочувались у водні шари. Каналізація почала з'являтись у містах в другій половині ХІХ ст. А що ж було до того?
А до того, паралельно з водовозами існувала професія золоторя. Ці люди займались, мабуть, найогиднішою роботою - чистили вигрібні ями городян. Робили вони це вручну, вичерпуючи великими ковшами наповнення ям та перевантажували в спеціальні величезні бочки. Така специфічна ручна праця відповідно оплачувалась. Через високу вартість подібних робіт, представників цієї професії в народі прозвали "золотарі".
Всі "золотарі" в місті знали один одного і мали свою корпоративну політику - тримали високу ціну за роботу, а в разі спроби когось з замовників тогруватись, ціна одразу зростала і ніхто з золотарів не мав права за меншу ціну виконати роботу.
Але така політика зрештою призвела до того, що містяни, часто не маючи достатньо грошей для замовлення очистки своїх вигрібних ям, чекали на рясні дощі, під час яких потроху вичерпували свої нечистоти з ям, вилаваючи їх десь в потік дощової води, яка розносила це "добро" по місту.
Наприклад в Києві ситуація дійшла до критичного рівня в 1870-х, коли місто вийшло на перше місце в усій тодішній російській імперії за рівнем забрудненості, смороду та смертності від хвороб з цим пов'язаних. Лише в 1894 році в Києві було збудовано першу гілку міської централізованої каналізації, після чого проблема з нечистотами потроху почала вирішуватись.