Вже давно не живемо в столиці, а на душі чомусь щемно в цей день. Бо не тільки у мене росіянці своєю війною відібрали дороге рідне місто. Тут виросли наші діти. Тут вони зустріли своє перше кохання. Тут - 'вийшли в люди', як казали мої батьки. Тут вчилися бути тими, ким є зараз: і це не тільки про професію. Тут у них з'явилися справжні друзі. Тут, тут, тут...
Не дивлячись на те, що саме місто ми в якийсь момент були покинули і стали жити в передмісті, Київ завжди залишався поруч. У кількох десятках хвилин їзди. Хто хотів, той міг там і працювати, і відвідувати концерти, та й просто приїхати помилуватися цвітом каштанів чи видом на могутній Дніпро із мосту закоханих. Ба навіть більше, - можна було приїхати на риболовлю у другій половині квітня, і просто з берега ловити найулюбленішу рибу - судака! Саме в цей час судак харчується на мілині попід берегом, особливо вночі. І процес його лову дуже цікавий!
І вже під час війни саме Київ став для мене спасінням, коли діагностика показала необхідність лікування онкології. Я і досі впевнена, що ця хвороба прийшла саме через війну. Мене практично витягнули 'з того світу' справжні світила онкохірургії. Не знаю, чи писала би я тепер ці рядки, якби не вони...
І от сьогодні - чергове свято міста. А ми - за 400 кілометрів від нього. Діти - ще далі, війна заставила їх рятуватися у Європі. І вже четвертий раз Київ 'святкує' свій День під час війни. Мало того, - росія ще й 'вітає' нашу столицю найбільшими дроново-ракетними атаками. І сьогоднішній день також не став виключенням...
Ніч була тривожною по всій Україні. Рятувальники працювали у більш ніж 30 українських містах і селах після масованого російського удару. Вночі росіянці вдарили по нас майже 300 ударними безпілотниками, більшість із яких були «шахеди». Ще на наші голови полетіло майже 70 ракет різних типів, включно з балістичними. Є загиблі, - тільки на Київщині їх уже четверо. Руйнування були і в столиці...
І дуже боляче та разом із тим приємно сьогодні дивитися, як на фоні цих жахливих терористичних атак Києва його жителі люблять своє місто. Вони присвячують йому свої вірші, вітають зі святом, гордяться незламністю та красою рідного Києва. І я просто ледь стримую сльози, щоб не впасти у відчай жалю за тим мирним життям...
Ще й погода не дає шансів вийти із дому: здається, цей дощ вирішив змити всі наші старання по підгодовуванню та обробці наших рослинок. Сіре небо наче прорвало, і воно щедро поливає світ сірою водою... Тільки й дивишся та слухаєш оті страшні новини по телебаченню та радіо.
Сумний День Києва. Хочеться, щоб він був останнім таким - воєнним. Щоб наша улюблена столиця розквітла своїми знаменитими каштанами пошвидше. Щоб залікувала свої рани від шахедів та ракет. Щоб ніхто більше не гинув ні за що, бо якомусь старцю хочеться воювати.
Дочка називає це місто дуже лагідно: Київчик.
Тримайся, рідний. На тебе рівняється вся Україна. Вистоїш ти - вистоїть і Держава. Слава Україні!
