Мама.
Вона сьогодні зробила наш день.
Бо якби не її спогади, - ми за домашніми клопотами не звернули б уваги на те, що саме в цей день, 22.06.1941 року, фашистська Німеччина прийшла на нашу землю з війною.
...Мамі було 8 років. Вона згадує, як в день прильоту фашистських літаків вона ховалася під старою дикою грушею, яка росла у дворі. А потім їх батька, мого діда, забрали на фронт. Залишилися в окупації шестеро дітей та їх мама.
Виживали, як могли: німці у своїй більшості мирних людей не чіпали. Хіба що приходили просити молоко та яйця. Бували і серед них виродки, які могли принизити, вдарити, пригрозити... Але це бувало не часто.
Батько, воюючи на фронті, потрапив у полон. Звідки йому вдалося втекти і повернутися додому.
Звісно, це було таємно. Тому що у ті часи невідомо, звідки була більша небезпека - від наших чи від ворогів. Але мій дід, будучи до війни лісником, пішов у партизани. Тим самим зробивши неможливим повернення до відкритого життя у сім'ї. Мало того, - він потрапив у розстрільні списки місцевої поліції. Де, до речі, на той час підписались працювати його односельці...
Мою бабусю після цього арештували і заставили жити у військомматі. Мама погано пам'ятає ті часи, - не дивно, їй тоді було 8 - 9 років, а зараз - майже 90. Але я думаю, що тримали всю їх сім'ю саме для того, щоб виявити дідуся і розстріляти його за партизанщину.
Добре, що всі вижили. Об'єдналася сім'я після перемоги у 1945 році. Але мій дідусь ніколи не хотів розповідати про своє життя в часи війни. Тому і мама не може з точністю все розказати...
Mum.
She made our day today.
Because if it weren't for her memories, we wouldn't have paid attention to the fact that on this very day, June 22, 1941, Nazi Germany came to our land with the war.
... My mother was 8 years old. She remembers how on the day of the arrival of Nazi planes she hid under an old wild pear tree growing in the yard. And then their father, my grandfather, was taken to the front. Six children and their mother remained in the occupation.
They survived as best they could: the Germans, for the most part, did not touch civilians. Did they come to ask for milk and eggs. There were freaks among them who could humiliate, hit, threaten ... But it didn't happen often.
His father, fighting at the front, was taken prisoner. From where he managed to escape and return home.
Of course, it was a secret. Because in those days it is unknown where the greater danger came from - from ours or from enemies. But my grandfather, being a forester before the war, joined the guerrillas. Thus making it impossible to return to an open life in the family. Not only that, but he was on the shooting lists of the local police. Where, by the way, at that time his fellow villagers signed up to work ...
My grandmother was then arrested and forced to live in a military enlistment office. My mother remembers those times badly - not surprisingly, she was then 8-9 years old, and now - almost 90. But I think that they kept their whole family just to find my grandfather and shoot him for guerrilla warfare.
It is good that everyone survived. The family reunited after the victory in 1945. But my grandfather never wanted to talk about his life during the war. That's why my mother can't tell everything exactly ...
Одне я знаю напевно: я не хочу, щоб мої правнуки згадували про своїх дідів - прадідів як про воїнів війни. Я взагалі хочу, щоб світ назавжди забув таке слово: ВІЙНА. Це безумство, у 21-му столітті просто так посилати на чужі землі своїх синів на вірну смерть, за невідомо якими видуманими хворим мозком фюрера причинами. Як от сьогодні, коли росія напала на Україну. Смерть і розруха, ось результат. І якщо у нас гинуть найкращі наші хлопці, то з боку окупантів маємо вже більше 33 тисяч 'гарматного м'яса', що загинули невідомо за що, виконуючи накази хворих на всю голову командувачів.
Нікому не дано зламати волю народу, що знає свій шлях. Українці були, є і завжди будуть самодостатніми, вільними у своєму виборі людьми. Цінності українця - в їх сім'ї, в майбутньому дітей, в прогресі та свободі. І ніколи нікому не приходилдо в голову нападати на сусідні країни, тим більше - відбирати чужі землі. Навіть Друга світова війна тому приклад. І дід мій воював саме за майбутнє своєї сім'ї, своїх дітей. На своїй українській Чернігівщині.
Пам'ятаймо свої корені.
Слава Україні!
One thing I know for sure: I don't want my great-grandchildren to think of their grandparents as warriors. In general, I want the world to forget the word forever: WAR. It is madness, in the 21st century, to simply send one's sons to certain lands for certain death, for reasons unknown to the Führer's sick brain. Like today, when Russia attacked Ukraine. Death and destruction, that's the result. And if our best guys are dying, we already have more than 33,000 'cannon fodder' on the part of the occupiers, who died for unknown reasons, carrying out the orders of sick commanders.
No one is allowed to break the will of a people who know their way. Ukrainians have been, are and always will be self-sufficient, free people in their choice. The values of a Ukrainian are in their family, in the future of children, in progress and freedom. And it never occurred to anyone to attack neighboring countries, especially - to seize foreign lands. Even World War II is an example. And my grandfather fought for the future of his family, his children. In his Ukrainian Chernihiv region.
Let's remember our roots.
Glory to Ukraine!
