Сьогодні минає п'ять років, як пішов у засвіти наш батько.
1925 року народження, Петро Іванович пройшов важкий шлях саме у молоді роки. На період Другої світової йому було менше 16-ти. І згодом німецькі війська забрали його разом із багатьма односельцями на роботу в Німеччину. 'Остарбайтером' тато став ще дитиною... І це відклало свій відбиток на все наступне життя. Як не дивно, - багато хорошого відбулося саме тоді. Багато знань і навичок батько взяв саме працюючи на австрійських господарів. І це допомогло згодом і свій дім побудувати, і господарство завести, і хазяйнувати легко та зі знанням справи.
Гірший відбиток на все життя залишило повернення після війни додому. Дорога пішки від Румунії. Страх та невідомість від того, що із ним буде. Як сприймуть пройдений ним шлях випробовувань на чужині люди, як зустріне влада. Адже не секрет, що досить часто під прицілом тодішнього КГБ були майже всі українці, хто під час війни потрапляв на примусові роботи чи в полон. 'Зрада' для кагебістів апріорі ліпилася кожному на чоло. Тому наш батько все своє життя намагався мовчати про свою молодість. Щоб не накликати лиха на свою сім'ю, на нас із братом.
І тільки після розвалу союзу тато таки знайшов у далекій Австрії дітей тих людей, у кого він був під час війни на примусовій роботі. От тоді ми всі нарешті отримали найбільше інформації про важкий шлях батька.
До самої смерті Петро Іванович згадував всіх своїх друзів молодості. Всіх, хто йому допомагав вижити у ті страшні часи. І дуже сильно допомагав нам, дітям. Продуктами, вирощеними власноруч. Настановами, які ми по своїй впертості не дуже сприймали. Завжди відчиненими дверима для будь-кого із нас, якщо раптом щось трапиться.
Мама завжди була поруч із батьком. Все робили самостійно, допоки вистачало сил. А зараз мама вже четвертий рік живе з нами. І сьогодні ми будемо згадувати батька. Бо він залишився поруч. Назавжди.
Спи спокійно, тату. Вічна пам'ять! 🙏
