Буває, побачиш якусь річ, і раптом тебе накриває спогадами, пов'язаними із нею. Саме так сталося сьогодні. Гуляючи лісом, побачила дуже красиве дерево дикої груші. Всипане білими квітами, воно пишно-розкішно виглядало на фоні старих сосен та беріз.
"Дичка", так називали у нас на Тернопільщині такі дерева. Росла така неподалік від батьківського дому. Стара-престара, величезна, розлога. Щороку під нею рясно осипалися маленькі грушечки, такі ну зовсім мініатюрні. Але дуже смачні. Дитиною я любила той час, коли можна було просто прийти під дичку і досхочу наїстися її плодів. Ті, що були трішки недостиглими, вони були терпкуваті. А перестиглі - як гнилички, м'якенькі та ароматні. Нещодавно я і біля свого дому знайшла дичку. Та плоди її зовсім не такі, як у тієї, батьківської.
Ці дички завеликі для заготівлі на зиму таким способом, як робила колись моя мама. Вона висушувала грушечки у справжній дров'яній печі. А взимку варила дуже смачні узвари, часто змішуючи дички із сушиною з яблук. Ну а в мене печі немає, як, мабуть, у багатьох учасників спільноти. 😁 Тому сушити можу тільки на балконі і тільки яблука. Хоча, пригадавши смак узвару із дичками, захотілося і собі мати взимку сушені груші. Ставлю у список планів на кінець літа. 😉
А от пиріжків із вареними дичками точно ніхто не їв! 😊 Коли випивався весь узвар, моя мама відкидала сушину на друшлаг. Перебирала грушечки, відриваючи від них хвостики. І перемелювала на м'ясорубці. А потім додавала цукор і ліпила пиріжки на дріжджевому тісті. І - туди ж, у справжню дров'яну піч!
Ох і захотілося мені тих пиріжків сьогодні в лісі... Та час не повернути, хіба що постаратися відтворити у майбутньому ці неповторні моменти дитинтства. А поки що - пиріжки з варенням. Із електродуховки. Поки є електрика... 😰
