Ніколи ще не приходилося мені бачити розгубленого дорослого котика, який не знає, куди йому йти, і голосно нявчить, ніби плаче.
Саме такого красивого рудого здорованя зустріла біля річки ще два дні тому. Він нявчав так жалісно, що хотілося його обняти і заспокоїти. Та кіт не пішов до рук. Заховався під єдиний кущ, що росте на весь проміжок стежки між річкою та містом. Я тут часто і раніше бачила різних котиків. Та вони не плакали, просто ганяли горобців чи роздивлялися перехожих.
А коли вчора вечором знову йшла цією стежиною в повній темряві, то почула той самий плач котика. Він був дещо тихішим, дальшим, ніж тоді, вдень. Посвітила ліхтариком під той єдиний кущ, покликала "киць-киць", і до мене вийшов красень кіт! Дав себе погладити. Пожалівся, що йому страшно і одиноко. Що він не знає, де його дім...
Я запропонувала йому піти до нас. Хоча знаю, що мій Мейсон точно не сприйме чужака у своєму дворі. Але краще привести котика, що заблукав, до людських хат, ніж залишати його без надії на порятунок біля річки, вдалині від людей.
І ви знаєте, кіт мені довірився!
Наче песик, всю дорогу йшов біля моєї ноги. Коли зупинявся, я підкликала його, гладила, просила йти далі, обіцяла дати їсти. І він дійшов аж до нашого дому. Це десь метрів 600-700 від того місця, де я його побачила.
Ну а тут нас зустрів Мейсон... Звісно, погрозливо вигнув спину і загарчав на чужака. Прийшлося його терміново занести в хату і зачинити. Тимчасом рудий заліз під автівку і так само почав плакати... Винесла йому сухого корму. Їв так, аж за вухами тріщало: голодне....🙁
Ближче до ночі я ще раз вийшла поглянути, де рудий. Покликала його. Дала ще корму, налила молочка. Поїв, попив...
На ранок його ніде не було. Може, відсипається десь у хлівах сусідів. А може, пішов шукати свій дім. Шкода котика, дуже він доглянутий і красивий. Але на моє оголошення ніхто не відгукується...
Кажуть, що коти вміють знаходити дім навіть за сотні кілометрів. Вірю, що цей рудий сам себе врятує. Або повернеться до мене...
