Несподіваним відкриттям останнім часом стала цікава думка про спільну радість. І я її продовжую думати та досліджувати.😉
Суть моїх роздумів у тому, що для міцних взаємин між людьми потрібно зовсім мало: спільна радість, задоволення від спілкування незалежно від ситуації, в якій вони опинились. А щоб звернути увагу на якість взаємин, треба зовсім небагато: потрапити разом в якісь екстремальні обставини, де виживають тільки кмітливі; пережити якісь шокуючі події, як от війна чи окупація; і ще - переїзд. Вимушений він чи добровільний, значення не особливо впливає на суть. Бо хтось із переїзду робить велике горе, а для когось це - спосіб покращити умови життя і позбавитись від непотребу. А часом це - єдине генеральне прибирання в домі.😂
Але не завжди все так просто.
От про котів як кажуть: вони тримаються не людини, а місця. Тобто переїзд для кота - це стрес. Собаки ж навпаки: тримаються людини, і їм все одно, де і в яких умовах живе хазяїн. Головне - бути поряд.
Мабуть, так і в людей: є люди-коти, а є люди-собаки. Але не забуваємо, що загальноприйняті догми не завжди спрацьовують! Бо наш кіт Мейсон переїжджав з нами разів 4 чи 5. І нічого, прекрасно обживався одразу на новому місці. А от пес після крайнього переїзду захворів, - серце підвело. То я думаю, що людина тим більше здатна знаходити задоволення в будь-якій ситуації.
І от, дивлячись на взаємодію в нашій сім'ї, я часто помічаю цікаві приємні речі. Як не дивно це звучить, та у нас всіх, разом із хвостиками, є спільна радість. Вона присутня завжди, навіть коли ми нібито злимся за випрошування смаколиків котиками чи собакою. А насправді ж отримуєм справжнє задоволення, коли щось їм даємо, і вони радісно з'їдають та йдуть у своїх справах. А коли коти приносять під поріг от такого шкідника, який нам часто псує газони та квітники, - це сприймається як котяча вдячність за любов до них.
Та я взагалі-то про нас. Про людей. Про сім'ю. Особливо про ту, де діти давно виросли, а батьки залишилися удвох. Тобто, про нас.😊
Тут все складніше. Бо крайній переїзд ніхто не планував. Ніколи в житті я не мріяла повертатися у батьківську хату. Але війна скоригувала наше життя. Слава Богу, що не відібрала.
Але ж із цим переїздом ми втратили більшу частину спільних справ, хоббі, спілкування з дітьми та внуками. На нас навалилася безмежна кількість незвичних робіт по відновленню дому і території при ньому. На спілкування для душі не залишилось ні часу, ні приводів. Але ми їх вишукуємо, що б там не було.
Радіти новим квітам. які я накупила ще восени, вже вміємо всі. Мені навіть не приходиться нагадувати: ось глянь, яка цибулина розцвіла! чоловік сам каже - а йди-но, я тебе біля нової квітки сфотографую. 😊 А потім ми роздивляємося фотографії, сидячи за чашкою кави на місці, де мріємо побудувати терасу. І слухаємо спів пташок. А наші хвостики завжди десь поряд. Бо вони теж відчувають цей позитив, цю ауру задоволення. І хочуть знаходитися в ній.
А вчора ми закінчили із утепленням поверхні погребу. І посіяли нарешті на його горбочку газон. До зеленої травички ще треба дожити, а в нас вже щастя 'повні штани'! 😁 Наворожили собі гарне сховище, і радіємо.
Одного мені таки не вистачає: екстриму. Вічно готова до боротьби із стихіями природи душа вимагає реалізації... А її немає в умовах розміреного життя у маленькому містечку. Прийдеться знайти інший шлях до спільних задоволень та самореалізації. Але не знаходить той, хто не шукає.😉
