Після втрати улюбленого песика Хенка в кінці листопаду мені зустрілася маленька безпритульна собачка, що жила на промзоні. І я почала щодня її підгодовувати.
Мої здогадки про те, що собачка вагітна, дуже скоро підтвердились. Животик собачки все округлявся і округлявся, що потребувало особливої уваги до неї.
І от одного прекрасного зимового дня, а саме - напередодні Нового року, 30 грудня, - вона не підбігла до мене на обід. Щось підказувало, що треба пошукати малу.
Пішла по території підприємства. Зустріла дядечка. Запитала, чи не бачив Джесіку. А він показує мені в бік навісу: "Вона он там, привела шестеро цуценят вночі. Але вони не виживуть, одне вже не дихає. Мороз, що поробиш!"
ЯК??? Бачити, що замерзають малючки, і ніяк не відреагувати? Замерзнуть???
Йду в бік навісу. Вибігає звідти до мене Джесіка. А там, просто на кинутій на мерзлу землю ганчірці, пищать маленькі... і одне вже не рухається.
Жах.
Навіть не було сумнівів, що робити. Біжу додому, беру коробку, кличу на підмогу чоловіка, і ми йдемо забирати собаче сімейство. Ну хоч на літній неопалюваній кухні будуть, а не на вулиці в морози та хуртовини!
Вразило мене те, з якою беззаперечною довірою собачка прийняла нашу допомогу. Чоловік ніс коробку з цуценятами, а я йшла позаду, з Джесікою на руках. І вона навіть не ворухнулася за весь час дороги до нас! Ні звуку не видала, настільки повірила в людей.
Зробили ми собачкам невеличке кубельце під лавкою. Напоїли та нагодували новоспечену маму. І вона вляглася в це кубельце, годувати та вигрівати своїх виживших малюків.
І коли вони перестали пищати, я нарешті заспокоїлась: все буде добре, будуть жити.
Далі - ситне життя, підростуть - маму стерилізуємо, цуценят прилаштуємо в добрі руки. Може, якесь таки наважуся залишити собі... але це не точно.😊
